Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Інколи, Господи, моя самотність просто крижана. Тоді я прошу знаку в пустелі, де все покидають і занедбують. Але ти дав мені науку в моєму сновидді. Я збагнув, що всякий знак марний, бо, якби ти належав до мого рівня, ти б не зобов’язував мене рости. Що я, Господи, маю зробити з себе, такого, яким я є?

Ось чому я йду і складаю молитви, на які немає відповіді, й маю собі за проводиря, бо ж я сліпий, тільки слабеньке тепло на моїх таврованих долонях, і все-таки я хвалю тебе, Господи, за те, що ти ні разу не відповів мені, бо, якщо, Господи, я знайду те, чого шукаю, я припиню розвиватися.

Якщо ти, без ніякої причини, підеш до людини ходою архангела, людина стане завершена. Вона вже не пилятиме, не куватиме, не воюватиме, не дбатиме. Вона вже не замітатиме кімнати й не пеститиме коханої. Невже, Господи, людина не вшанує тебе своїм милосердям крізь людей, якщо споглядатиме тебе? Коли храм збудований, я бачу храм, а не каміння.

Господи, я вже старий і кволий, наче дерева під подихом зими. Втомлений і від ворогів, і від друзів. Не вдоволений у думках, що я змушений убивати і водночас лікувати, бо я дістав від тебе потребу панувати над усіма протилежностями, які роблять мою долю такою жорстокою. І все-таки я змушений отак підніматися - від смерті одних запитань до смерті інших - до твоєї тиші.

Господи, з того, хто вже спочиває на північ від моєї імперії й був моїм любим ворогом, з геометра, мого єдиного щирого друга, і з мене самого, бо я, на жаль, уже перетнув гребінь і лишив позаду своє покоління, наче на вже завершеному схилі гори, зволь створити єдність задля твоєї слави, приспавши мене на лоні пустельних пісків, де проминули мої труди».

Ви нерухомі, бо, немов корабель, що, приставши до берега, викладає вантаж, який забарвлює набережну в яскраві кольори, бо там і справді лежать гаптовані золотом тканини та червоний і зелений перець з островів, так і сонце, мов медова річка між пісками, випускає день. А ви нерухомі, приголомшені красою вранішньої зорі, стоїте на схилах пагорба, що височить над криницями. Нерухомо стоять і тварини, відкидаючи довгі тіні. Ніхто не ворушиться: тварини знають, що одна по одній вони питимуть. Проте увесь процес затримує одна деталь. Воду ще не розподіляли. Немає великих ночов, які десь несуть. Упершись руками в боки, ти дивишся вдалечінь і кажеш: «Що вони роблять там?»

Ті, кому ти звелів піднятися з нутрощів очищеної від піску криниці, склали інструменти й поскладали руки на грудях. Їхня усмішка розказала все. Вода є. Адже людина в пустелі - тварина з незграбною мордою, що напомацки шукає свою пипку. Заспокоївшись, ти всміхнувся. Погоничі верблюдів, побачивши твою усмішку, теж заусміхалися. Ось уже всі всміхаються. Осяяні сонцем піски, твоє обличчя, обличчя твоїх людей і, можливо, навіть щось у тваринах під їхньою грубою шкурою, бо вони знають, що питимуть, і стоять нерухомо, заздалегідь віддаючись насолоді. Ця мить схожа на ту мить у морі, коли розриваються хмари й показується сонце. Ти одразу відчуваєш присутність Бога, не розуміючи чому, мабуть, через поширений смак винагороди (адже жива криниця в пустелі має смак подарунку, що ніколи не є абсолютно сподіваним, ніколи не є остаточно пообіцяним), а також через чекання на недалеке причастя водою, яке завжди спонукає нас не ворушитися. Адже копачі, схрестивши руки на грудях, не ворушаться. Ти, впершись руками в боки, стоїш на вершині пагорба й прикипів очима до однієї точки на обрії. Тварини з довгими тінями, організовані в процесію на схилах пагорба, ще не рушили. Носії великих ночов для напування ще не з’явилися, і ти й далі запитуєш себе: «Що вони роблять там?» Усе поки що зупинилося, але все вже пообіцяне.

Ви тепер перебуваєте в атмосфері миру усмішки. Звісно, невдовзі ви зрадієте, п’ючи, але про насолоду вже не йтиметься, бо тепер ідеться про любов. Тепер люди, піски, тварини й сонце немов пов’язані у своєму значенні простим отвором між камінням, і тепер навколо тебе лише різноманітні предмети одного культу, елементи церемоніалу, слова пісні.

І ти, верховний жрець, що наглядатиме за всім, ти, полководець, що наказуватиме, ти, розпорядник церемоніалу, стоїш нерухомий із кулаками на стегнах, ще не оголосивши своєї постанови й запитуючи обрій, звідки несуть великі ночви для напування. Адже бракує ще одного культового предмета, слова у вірші, пішака для перемоги, приправи для бенкету, почесного гостя для церемонії, каменя для собору, щоб він засяяв під поглядами. Десь ідуть ті, що несуть, наче замковий камінь, цей головний елемент, великі ночви, і ти крикнеш їм, коли вони покажуться: «Гей ви, поворушіться!» Вони не відповідатимуть. Вони спускатимуться з пагорба. Стануть навколішки, кладучи свою ношу. Тоді ти лише кивнеш головою. Зарипить корба, що допомагає землі розродитися, похитнуться, повільно рушаючи, тварини. Люди почнуть керувати ними в передбаченому порядку, ударами палиць, і гортанно викрикуватимуть команди. Почне розгортатися відповідно до свого ритуалу церемонія дарування води під акомпанемент повільного підіймання сонця.

Я прагнув заснувати в тобі любов до брата. Водночас я заснував смуток розлуки з братом. Я прагнув заснувати в тобі любов до дружини. І заснував у тобі смуток розлуки з дружиною. Я прагнув заснувати в тобі любов до друга. Водночас я заснував у тобі смуток розлуки з другом, так само як будівник фонтанів будує їхню відсутність.

Але, з’ясувавши, що розлука дошкуляє тобі дужче, ніж будь-яке інше лихо, я хотів зцілити тебе й дати повчання про присутність. Адже відсутній фонтан ще солодший для того, хто вмирає від спраги, ніж світ без фонтанів. Так само й тоді, коли тебе назавжди послали в далеке вигнання, а твій