Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Коли їхнє селище з’явилося вдалині, Степан, несподівано, звернув на дорогу до промзони.

— А куди ми їдемо? — здивовано запитала Лора, відійшовши від роздумів.

— Що значить — куди? — усміхнувся Степан. — Вчитися керувати автомобілем. Ти забула?

— Е… Перше заняття вже сьогодні? 

— Так. Сьогодні. Міняймося місцями.

Опинившись за кермом, Лора розгубилася.

— А якщо я щось зроблю не так? — невпевнено запитала Лариса.

— Наприклад? Що ти можеш тут зробити не так? Дорога — пряма, дерев — немає, лише кущі верболозу і канави обабіч. Якщо ти якимось дивом і зможеш туди заїхати — приженемо трактора і витягнемо. Не проблема. Ти, головне, заспокойся. І послухай уважно, що я тобі скажу. Готова?

— Готова...

— Добре. Поглянь вниз — там три педалі: ліворуч — щеплення, по центру — гальма, праворуч — газ…

Керувати авто виявилося не так вже і складно. Вона проїхала прямо, до воріт підприємства. За декілька підходів, виконуючи інструкції Степана, змогла розвернути машину і поїхати у зворотному напрямку, до траси. Дофамін зашкалював. Їй дуже подобалося керувати авто, а ще бачити веселі вогники в очах Степана і чути від нього похвалу. Не доїхавши до траси метрів п’ятдесят, Лора зупинила машину. На теорію і практику у них пішла майже година.

— Дякую. Це так круто, — сказала вона, несила стримати свого захоплення.

— Ти — здібна учениця, тільки намагайся плавніше натискати педалі, — Степан усміхнувся і поглянув у дзеркало заднього виду. Ззаду, від промзони, до них підїжджав Mercedes-Benz Atego отруйно-зеленого кольору. — Ти знаєш чия це машина?

— Андрія Горбача, — тихо відповіла Лора, занепокоєно поглянувши на Степана.

— А це вже цікаво, — в його очах засвітився азарт. Зелене авто зупинилося поруч з Land Cruiser і з нього почали виходити чоловіки. З-за керма вийшов пузатий чоловік середнього зросту у спортивному костюмі, з залисиною від чола до маківки і перебитим носом. Остання ознака беззаперечно свідчила, що це — Андрій Горбач — інакше впізнати у цьому пузані колишнього хлопця було б Степану важко.

— Може поміняємося місцями? — майже прошепотіла Лора.

— Краще сідай назад, — сказав Степан і Лора швидко перескочила на заднє сидіння. Вона бачила, як він відкрив бардачок, дістав звідти пістолет і весело додав, сідаючи на водійське місце. — Думаю, цим хлопчикам час змінити підгузки.