Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

− Ти вчора була не зовсім щира, − вириває мене із задуму голос А-атона.

Піднявши голову, дивлюся на свого білого се-аран, що безшумно з'явився на терасі, захищеній енергетичним куполом. Сюди я прийшла після ранкового прощання із Са-оіром, коли залишилася одна. Щоб відволіктися та подумати. Краєвид тут приголомшливий, гори Ермаїр навіть уранці заворожують своєю нереальною красою. А мені чомусь раптом стало дуже сумно, і тепер хочеться... невідомо чого.

– Коли, мій пане? − запитую з настороженим інтересом.

Одному з братів, як я й припускала, довелося сьогодні вже кудись летіти у державних справах. Другий залишився зі мною. Щоб особисто зайнятися моїм навчанням. Навіть Чотжар не чіплявся з розкладом, залишивши Володарю самому вирішувати, яким буде мій сьогоднішній день.

І початок, чесно кажучи, викликає побоювання.

А-атон підходить і сідає навпроти.

– Коли запевняла Сетору, що цілком задоволена своїм життям із нами, – чую у відповідь. Імператор схиляє голову набік. − Ти не брехала, але ми з братом відчули нотку сумніву та недомовленості у твоїх словах.

Треба ж таке... Вони настільки тонко відчувають брехню? Тільки мою, чи взагалі?

А я тепер навіть не знаю, що сказати у відповідь. Та й питання начебто не було.

− То ти задоволена, Ліно? − дивиться він прямо в очі.

− Хіба це має якесь значення, мій пане? – питаю тихо, змушуючи себе не відводити погляд.

Ні, ну правда. Що йому до моїх спогадів і нездійснених життєвих планів? За його мірками вони, швидше за все, нічого не варті. Але це не скасовує того, що вони в мене були. І рабство у ці плани не входило.

– Якщо я питаю, значить має, – хмуриться суворо.

− У тому значенні, яке я вкладала у свою відповідь рі-одо Сетору, так, задоволена.

– А в якому значенні ні? − не відстає господар.

− Я народилася і виросла вільною людиною, мій пане, − вимовляю, криво усміхнувшись. − Про те, що тоді у цинотів вирішила просити вас купити мене, я ні краплі не шкодую. І дуже вдячна вам за все. Але стерти з пам'яті своє минуле життя не можу. І бути рабинею мені незвично. Це важко зрозуміти. І бути задоволеною рабським становищем також... складно. Для мене це швидше, як роль, мабуть.

– Роль? − недобре примружується А-атон.

– Я маю на увазі не мою повагу та ставлення до вас, вони більш ніж щирі. А сприйняття себе, як чиєїсь рабині. Розумом розумію, але… не почуваюся такою.

– Ця роль, як ти кажеш, тобі дається дуже гарно, – цинічно зауважує А-атон. Вигинає губи в холодній усмішці. – А твоя покірність? Теж… роль?

Зачепила я його цим словом, здається. Але ж не хотіла. Взагалі не розумію, навіщо порушила цю тему.

– Ні… Я не вдаю, якщо ви про це. І сама не знаю, чому мені так легко вам підкорятися.

І це справді так. Я не знаю, чому така. Просто... Та сила, міць і незаперечна влада, які випромінюють Володарі, роблять саму думку про непокору їм майже неможливою. А я вже повною мірою відчула, як бути без їхнього захисту в цих чужих для мене світах.

А-атон, почувши моє зізнання, раптово з розумінням посміхається.

− Іди до мене, Ліно, − наказує він.

Здивовано кліпнувши очима, я плавно підводжуся на ноги і роблю крок до свого се-аран.

− На коліна, спиною до мене, − киває очима на підлогу у себе між ніг.

Все ще не розуміючи, що відбувається, я опускаюся на гладкий білий композит, поправивши довгу спідницю своєї блакитної сукні так, щоб вона прикривала коліна.

А-атон, задоволено хмикнувши, нахиляється і за плечі притягує мене ближче. Обхопивши мою потилицю, змушує покласти йому голову на стегно.

− Що ти відчуваєш, коли підкоряєшся мені, Ліно? − вкрадливо цікавиться він, схиляючись ще нижче. − Чи відчуваєш полегшення від того, що тобі не потрібно вирішувати, що робити? Контролювати ситуацію? Думати, чи правильно ти робиш, чи ні? Нести відповідальність?

Різко втягнувши повітря у легені, я завмираю, намагаючись переварити почуте.

– Так… іноді, – облизнувши пересохлі губи, шепочу я.

І розумію, що кривлю душею.

− Правду, Ліно, − в моєму розпущеному волоссі стискаються його пальці.

– Часто… – поспішно виправляюсь. − Майже завжди.

Чи варто вважати своїм виправданням те, що в їхньому світі я, як сліпе безпорадне кошеня? Чи те, що я навчилася довіряти своїм господарям? Адже зараз, коли він наказав, я навіть на мить не подумала, що він може зробити мені щось погане.

І чи потрібні мені виправдання? Кому і що я зобов’язана, щоб відчувати і поводитися інакше?

– Цим і відрізняється раб від вільного, Ліно, – приголомшує мене А-атон. – Відповідальністю за своє життя та рішення. Свою ти добровільно віддала нам із братом. І не важливо, яким є твій статус. Поки ми вирішуємо за тебе, ти наша рабиня. Зможеш вирішувати сама, тоді побачимо.

І не звертаючи уваги на моє прибите мовчання, продовжує.

– Шлюбний обряд між ні-одо Шаарідом та рією Танатріс відбудеться завтра на заході сонця. Ми повинні там бути, ти полетиш з нами. А зараз почнемо урок.

***

− У мене не виходить, − визнаю з досадою, коли раз за разом намагаюся взяти в руки склянку, але мої пальці проходять через неї.

Світ навколо мене знову сизий і холодний. Інший, по своїй суті.

Як пояснив мені А-атон, всесвіт має безліч версій та відгалужень. Деякі між собою доторкаються, деякі нескінченно далекі. Деякі вміщують у собі цілі розвинені світи з безліччю розумних рас, як наш всесвіт. У деяких живуть такі могутні істоти, що їх навіть найвищі ашари називають богами, як називають богом свого покровителя Абсолюта.

А деякі паралельні реальності є лише відображеннями інших, пов'язані зі своїми двійниками в тісному симбіозі. І підпростір – один із таких ненаселених, грубо кажучи енергетичне відображення нашої реальності. Його виворіт. У підпросторі ніхто не живе і дуже мало хто здатний до нього потрапити самостійно.