Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

Маленькі хвильки, здійняті молодими атлетами на тому боці басейну, лоскотали йому груди. Жахливий головний біль — пекучо-червоний вогник далеко в тумані — відступав. Запах хлорки, гострий, лікарняний, дражнив ніздрі, але Страйка уже не нудило від нього. Свідомо, мов людина, яка здирає бинти з напівзагоєної рани, Страйк повернувся до теми, яку вчора намагався потопити в алкоголі.

Яго Росс — антипод Страйка в усіх відношеннях; красивий, мов арійський принц, власник трастового фонду, народжений, щоб зайняти визначене місце у своїй родині й узагалі у світі; чоловік з упевненістю, яку могло дати тільки походження від дванадцяти поколінь ретельно задокументованого родоводу. Він покинув кілька престижних робіт, завів собі стійку звичку до пиятики і був жорстокий, мов породиста й погано видресирувана тварина.

Шарлотта й Росс належали до тісного кола блакитнокровних випускників дорогих приватних шкіл, де всі знали родини одне одного, пов’язані поколіннями перехресних шлюбів і давніми узами.

Хвилі лизали волохаті груди, а Страйк ніби бачив себе, Шарлотту й Росса з великої відстані, з того боку телескопа — і фабула їхньої історії ставала зрозумілою: вона пояснювала щоденний Шарлоттин неспокій, її потяг до сильних емоцій, що виявлявся головно в руйнуванні. У вісімнадцять років вона завоювала Яго Росса як трофей — як взірцевий приклад відповідного типу, квінтесенцію годящості за мірками її батьків. Можливо, це вийшло занадто легко, занадто вже відповідало очікуванням, бо надалі Шарлотта покинула Росса заради Страйка, який, попри свій розум, для її родини був анафемою: напівкровка, якого годі зарахувати до якоїсь категорії. Спливли роки, і що лишилося жінці, яка так прагнула емоційних бур, як не раз у раз кидати Страйка — поки не настане останній, набуремніший раз, коли вона зможе уже тільки пройти по колу і повернутися туди, звідки почала?

Страйк у воді розслабив зболене тіло. Студенти-спортсмени і далі гасали туди-сюди першими доріжками.

Він добре знав Шарлотту. Вона чекала, що він її врятує. Це було останнє, найжорстокіше випробування.

Назад Страйк не поплив, а ніби пострибав, хапаючись руками за бортик, як на фізіотерапії у лікарні.

Другий похід у душ виявився приємнішим за перший; Страйк зробив найгарячішу воду, яку міг витримати, ретельно намилився, а тоді ввімкнув холодну і змив мило.

Пристебнувши протез і обв’язавши навколо пояса рушника, він поголився над раковиною, а тоді з незвичною для себе сумлінністю одягнувся. Найдорожчі костюм і сорочку, які мав, він ніколи ще не носив. То були дарунки від Шарлотти на його останній день народження: вбрання, гідне її нареченого; Страйк пам’ятав, як вона просяяла, коли він споглядав незвично стильного себе у дзеркалі. Костюм і сорочка так і висіли у чохлі, бо від минулого листопада вони з Шарлоттою майже нікуди не ходили, адже день його народження був останнім справді щасливим днем, який вони провели разом. Дуже скоро стосунки знову звелися до давніх образ і проблем, до болота, де вони загрузли минулого разу і яке на цей раз заприсяглися обминати.

Страйк міг спалити цей костюм, але натомість із відчуття протесту надягнув, сподіваючись очистити від асоціацій, зробити з нього просто одяг. Крій піджака робив його стрункішим, атлетичнішим. Верхні ґудзики на сорочці Страйк вирішив не застібати.

В армії він мав репутацію людини, що дуже швидко оговтується після надмірного вживання алкоголю. Чоловік, який дивився на нього з невеликого дзеркала, був блідий, з фіолетовими тінями під очима, та в цьому стильному італійському костюмі він мав такий чудовий вигляд, якого не мав уже кілька тижнів. Синець під оком нарешті зник, подряпини загоїлися.

Легкий обід, велика кількість води, ще одна нагальна мандрівка до вбиральні ресторану, ще трохи знеболювального; а тоді прибуття за адресою Арлінгтон-плейс, 1, о п’ятій годині.

Довелося постукати двічі, й нарешті йому відчинила суворого вигляду жінка в окулярах у чорній оправі та з коротким сивим каре. Вона впустила Страйка з явною неохотою, тоді рвучко перетнула кам’яне фойє, до якого спускалися ошатні сходи з кованим поруччям, і гукнула:

— Ґі! Тут якийсь Страйк!

З обох боків фойє були кімнати. Ліворуч невелика юрба людей, вбраних у чорне, дивилася в бік потужного джерела світла. Страйк його не бачив — тільки відблиск на захоплених обличчях.

Крізь ці двері до фойє вийшов Соме. На ньому теж були окуляри, у яких Соме здавався старшим; його джинси були мішкуваті й подерті, а білу футболку прикрашало зображення ока, яке ніби плакало кров’ю — але кров зблизька виявилася червоними паєтками.

— Доведеться почекати,— коротко сказав він.— Бріоні зайнята, К’яра ще довго не звільниться. Можеш сісти десь отам, якщо хочеш,— він указав на двері, через які виднівся краєчок заставленого тацями столу,— а можеш тут роззявляти рота, як оці вилупки недолугі! — провадив Соме, раптово підвищуючи голос і з люттю позираючи на елегантних молодих жінок і чоловіків, які витріщалися на джерело світла.

Вони умить розбіглися без тіні протесту; дехто через фойє перебіг у кімнату навпроти.

— Оцей костюм, до речі, кращий,— відзначив Соме з давнім лукавством, а тоді пішов туди, звідки з’явився.

Страйк рушив за дизайнером і зміг роздивитися місце, звільнене розігнаними роззявами. Кімната була довга й майже порожня, але різьблені карнизи, світлі стіни й вікна без штор надавали їй скорботної величі. Інша група людей, включно з довговолосим фотографом, який зігнувся над камерою, стояла між Страйком і сценою на іншому кінці кімнати, яку заливало сліпуче сяйво софітів і світлових екранів. Також на сцені були химерно розставлені старі стільці — один лежав на боці — й трійко моделей. Усі троє були особливі, і їхні обличчя й тіла відносили їх до категорії на перетині дивного і прекрасного. Тонкокості, неймовірно худі, вони, як зрозумів Страйк, були обрані за разючий контраст у рисах обличчя і кольорі шкіри. У позі Крістін Кілер, на стільці, розвернутому спинкою вперед, охляп сиділа, розставивши довгі ноги у білих легінсах, оголена вище пояса чорношкіра дівчина, така ж темна, як сам Соме, з афрозачіскою і косими звабливими очима. Над з нею в оздобленій ланцюжками білій жилетці, яка ледь прикривала лобок, стояла євразійська красуня з прямим чорним волоссям, з асиметричною чілкою. Збоку спиралася на спинку іншого стільця К’яра Портер — біла, мов мармур, з довгим янгольськи-білявим волоссям і в білому напівпрозорому комбінезоні,