Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Фаріом з Ілейт, яка досі спиралася на його плече, вийшли у темний коридор, чуючи за спиною мерзенний гамір, у якому крики людей змішалися з гарчанням, схожим на шакаляче, та реготом, неначе у гієни. Коли вони удвох увійшли до святилища, осяяного синюватим світлом, і проминули його, рушивши до зовнішнього коридору, той гамір ущух, і безгоміння, що сповнило храм Мордіґґіана, який вони залишали позаду, було таким само глибоким, як безгоміння мерців на чорному жертовному столі. 

Таса́йдоне, семи пеке́л владарю, 

В яких лиш Змій живе, що їх оповиває, 

І кільцями сягнув з долішнього в горішнє, 

Крізь безмір полум’я і темряву кромішню. 

Тасайдоне, о сонце в попідземних небесах, 

Твоє прадавнє зло не згине у віках, 

Адже повік твоя похмура велич осяває 

Затоплені світи, що імені не мають, 

Й людська душа тебе підносить над усіх царів, 

Попри блюзнірство віроломних чаклунів. 

Пісня Зітри 

Зотік, останній континент Землі, сонце більше не осявало так яскраво й чисто, як за часів свого розквіту, а було неясне й потьмяніле, немовби затуманене випарами крові. На небесах з’явилися нові зорі, яким не було ліку, і тіні позамежжя насунули на Землю. І з тіней тих повернулися до людей прадавні боги: ті боги, що були забуті від часів Гіпербореї, від часів Му222 та Посейдоніса223, від часів, коли вони хоч і носили інші ймення, проте мали ті ж, їм одним притаманні риси. Повернулися й прадавні демони, що знову, як колись, усмак розкошували, відгодовуючись димом зловісних жертовників, і знову заохочували споконвічне чаклунство. 

Численними були некроманти й маги континенту Зотік, і з часом їхня лиха слава та дивовижні діяння перетворилися на легенди, що ходили по усіх усюдах, одначе не було з-поміж них величнішого за Намірру, який накинув чорне ярмо на міста імперії Зайлак, а згодом, охоплений нестямною гординею, уявив себе не абиким, а рівнею самому Таса́йдонові, володареві Зла. 

Намірра збудував собі оселю в Уммеосі, головному місті Зайлаку, до якого він приїхав зі спустошеного краю Тасуун, і та похмура слава, якої він зажив, творячи свої дива, прийшла за ним слідом, наче хмара піску, здійнята пустельною бурею. І не відав ніхто, що, прибувши до Уммеоса, він повернувся до міста, в якому народився, адже усі вважали його за корінного мешканця Тасууну. Далебі, ніхто й помислити не міг, що великий чаклун був тим самим хлопчиком-жебраком Нартосом, сиротою сумнівного походження, який колись жебрав на хліб насущний по вулицях і базарах Уммеоса. Він зростав у злиднях, самотній і зневажений; ненависть до цього жорстокого, сповненого пишноти міста зростала в його серці, неначе затаєне полум’я, дожидаючи часу, коли воно перетвориться на велетенську пожежу та поглине все суще. 

Гіркими були Нартосові дитячі літа, коли йому доводилося животіти в цьому осоружному місті, та ще гіркішими були озлобленість і лихопомність, які повсякчас викликав у нього тамтешній люд. А одного дня принц Зотулла, лише трохи старший за нього самого хлопчина, їхав верхи на норовливому румакові та й натрапив на нього серед площі перед імператорським палацом; і Нартос став благати милостині. Але Зотулла, презирливо знехтувавши його благання, згорда поїхав уперед, підострожуючи свого румака, і кінь проскакав просто по Нартосові, потоптавши його копитами. І багато годин по тому хлопчина, близький до смерті від того потопту, пролежав без тями, а люди проходили повз, не звертаючи на нього анінайменшої уваги. Отямившись нарешті, Нартос насилу дошкандибав до своєї халупи, та звідтоді він увесь свій вік трохи накульгував, а відбиток одного копита, так до скону і не поблякнувши, тавром залишився на його тілі. Згодом хлопчина покинув Уммеос і швидко був забутий його мешканцями. Прямуючи на південь, до Тасууну, він збився зі шляху в неозорій пустелі й мало не загинув, але врешті-решт зумів добутися до невеличкої оази, де мешкав чарівник на ймення Уфелок — відлюдник, який віддавав перевагу товариству порядних шакалів і гієн перед товариством людей. Розгледівши великі здібності й велику злобу в цьому виснаженому голодом хлопцеві, Уфелок прийшов йому на поміч і прихистив у себе. Чимало років прожив Нартос з Уфелоком, став чарівниковим учнем й успадкував усю ту мудрість, яку старий пустельник виборов у демонів. Дивовижних речей навчився він в оселі того відлюдника, годуючись плодами та збіжжям, які були породжені не поливаною землею, та напуваючись вином, яке не було соком земних виноградних грон. І, подібно до Уфелока, він став обізнаним у диявольській премудрості та пов’язав себе узами з верховним демоном Тасайдоном. Коли Уфелок помер, його учень прибрав собі ім’я Намірра і вже як могутній чаклун рушив далі краєм Тасуун, де йому траплялися лише племена кочівників і поховані глибоко під землею мумії. Але ніколи не забував він страждань своїх дитячих літ в Уммеосі та кривди, якої зазнав од Зотулли; з року в рік снував він у думках своїх чорні тенета помсти. І з часом усе темнішою ставала його слава й сягала вона все далі та далі, й боялись його навіть ті, хто жив далеко за межами Тасууну. Обережним шепотом оповідали вони про його діяння у містах Йоросу та в Зул-Ба-Сері — обителі мерзенного божества Мордіґґіана. Й задовго до самого Намірриного пришестя мешканці Уммеоса знали його як легендарне лихо, страшніше за самум224 або згубну пошесть. 

Отже, наступного року по тому, як хлопець на ймення Нартос подався геть з Уммеоса, Пітаїм, батько принца Зотулли, помер від укусу маленької гадюки, яка, осінньої ночі шукаючи тепла, заповзла до його постелі. Дехто казав, що ту гадюку підклав у ліжко Зотулла, одначе цього ніхто не міг стверджувати напевне. По Пітаїмовій смерті Зотулла як його єдиний син став імператором Зайлаку й жорстоко правив краєм зі свого трону в Уммеосі. Ледащим він був, а на додачу ще й тиранічним і схильним до надмірних розкошів і жорстоких вчинків, одначе люди, так само лихі, схвально вітали Зотуллу в його порочності. Тож він процвітав, і не дошкуляли йому ні володарі Пекла, ані володарі Раю. Й чимало разів червоні сонця та попелясті місяці хилилися до заходу над Зайлаком, опускаючись у те зрідка навідуване мандрівцями море, яке, коли вірити моряцьким оповідкам, розливається навсібіч і, ніби дедалі стрімкіша річка, безнастанно несе свої води вперед, повз оповитий лихою славою острів Наат, і тоді, сягнувши далекого прямовисного краю Землі, бурхливим