Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Ударимо, — повторив Кес ван Ло спокійніше, уже без ейфорії. — «Навсікая» готова…

— «Навсікая» мусить стояти, — різко сказав Менно. — Дерланська також мусить стояти. Пане Фаойльтіарна!

Командир бригади «Вріхедд» Ізенгрім Фаойльтіарна, прозваний Залізним Вовком, повернув до фельдмаршала своє страшне обличчя, знівечене шрамом, що проходив через лоб, брови, хребет носа й щоку.

— Ударте, — указав булавою Менно, — у стик Темерії та Реданії. Там.

Ельф відповів салютом. Знівечене обличчя навіть не здригнулося, великі глибокі очі не змінили виразу.

«Союзники, — подумав Менно. — Товариші зі зброї. Б’ємося ми разом. Проти спільного ворога. Але я їх зовсім не розумію, тих ельфів. Вони такі інші. Такі чужі».

* * *

— Цікаво, — Расті спробував витерти обличчя ліктем, але лікоть теж був у крові. Іола поспішила йому на допомогу.

— Цікаво, — повторив хірург, указуючи на пацієнта. — Пробитий вилами чи якимось двозубим різновидом гвізарми… Один зубець зброї пробив серце, ось, прошу глянути. Камера беззаперечно пробита, аорта мало не відсепарована… А він іще нещодавно дихав. Тут, на столі. З пробитим серцем, дожив аж до столу…

— Хочете сказати, — похмуро сказав кавалерист легкої волонтерської кавалерії, — що він помер? Що ми даремно його з битви несли?

— Ніколи не даремно, — не став відводити очі Расті. — Але якщо по правді, то так, він мертвий, на жаль. Exitus[30]. Забирайте… Ех, холера… Скиньте-но оком, дівчатка.

Марті Содерґрен, Шані та Іола схилилися над трупом. Расті відтягнув його повіку.

— Чи ви колись бачили щось подібне?

Жінки затремтіли.

— Так, — сказали всі троє одночасно. Перезирнулися, наче були здивовані.

— Я також бачив, — сказав Расті. — Це відьмак. Мутант. Це пояснює, чому він так довго… Це був ваш товариш зі зброї, люди? Чи ви принесли його випадково?

— Наш то був друг, пане медику, — похмуро промовив другий волонтер, довгаль із перев’язаною головою. — З нашого ескадрону, доброволець, як і ми. Ех, майстер він був із мечем! Звався Коеном.

— І був відьмаком?

— Точно. Але, незважаючи на те, порядний був чолов’яга.

— Ха, — Расті зітхнув, побачивши чотирьох солдатів, що несли на просякнутому — аж капало — кров’ю плащі нового пораненого, дуже молодого, судячи з того, як він тоненько вив. — Ха, шкода… Охоче взявся б я за секцію цього, не зважаючи на те, що це порядний відьмак. І цікавість палить, і дисертацію можна б написати, якби йому всередину якось заглянути… Але немає часу! Труп геть зі столу! Шані, воду. Марті, дезинфекція. Іоло, подай… Гей, дівчино, ти знову зі сльозами? Що цього разу?

— Нічого, пане Расті. Нічого. Усе вже гаразд.

* * *

— Почуваюся, — повторила Трісс Мерігольд, — наче обкрадена.

Неннеке довго не відповідала, дивлячись із тераси на храмовий сад, де жриці й адептки займалися весняною роботою.

— Ти зробила вибір, — сказала нарешті. — Обрала свій шлях, Трісс. Свою долю. Добровільно. Не час жалітися.

— Неннеке. — Чародійка опустила погляд. — Я насправді не можу сказати тобі більше, ніж уже сказала. Повір мені й пробач.

— Хто я така, щоб тобі пробачати? І що тобі до мого пробачення?

— Я ж бачу, — вибухнула Трісс, — як ти на мене дивишся! Ти й твої жриці. Я бачу, як питаєте мене очима: «Що ти робиш тут, магічко? Чому ти не там, де Іола, Еурнейд, Катьє, Мирра, Ярре?»

— Не перебільшуй, Трісс.

Чародійка дивилася вдалечінь, на ліс, що синів за муром храму, на дими великих багать. Неннеке мовчала. Думками вона була далеко. Там, де кипіла битва й лилася кров. Думала про дівчат, яких вона туди послала.

— Вони, — відізвалася Трісс, — у всьому мені відмовили.

Неннеке мовчала.

— Відмовили мені у всьому, — повторила Трісс. — Такі мудрі, такі логічні, такі розсудливі… Як їм не вірити, коли пояснюють, що є справи важливі та менш важливі, що від тих менш важливих належить відмовитися без роздумів, присвятивши себе більш важливим без тіні жалю? Що немає сенсу рятувати людей, яких ти знаєш і кохаєш, бо це одинаки, а доля одинаків не має значення для долі світу? Що немає сенсу боротися, захищаючи честь, гонор та ідеали, бо це пусті поняття? Що справжнє поле битви за долю світу в іншому місці, що деінде буде битва? А я відчуваю себе обкраденою. Обкраденою в можливості чинити нерозсудливо. Не можу без розсуду поспішити на допомогу Цірі, не можу, наче шалена, бігти й рятувати Ґеральта чи Йеннефер. Мало того, у війні, що йде, у війні, на яку ти послала своїх дівчат… У війні, на яку втік Ярре, мені відмовляють у можливості навіть стати на Горі. Ще раз стати там, на тій Горі. Цього разу повністю усвідомлюючи, що рішення дійсно правильне.

— Кожен має якесь своє рішення та якусь свою Гору, Трісс, — тихо промовила архіжриця. — Кожен. Ти також від своїх не втечеш.

* * *

Біля входу в намет закипіло. Занесли чергового пораненого в супроводі кількох рицарів. Один, у повному обладунку, покрикував, командував і підганяв:

— Швидше, костоправи! Ворушіться! Давайте його сюди! Гей, ти, фельдшере!

— Я зайнятий, — Расті навіть не підвів погляд. — Прошу покласти пораненого на ноші. Займуся ним, як тільки закінчу…

— Ти займешся ним зараз же, дурнуватий медікусе! Бо це сам ясновельможний пан граф Гаррамон!

— Цей шпиталь, — Расті підвищив голос, злий, бо в кишках пораненого стирчав наконечник арбалетної стріли, який знову вислизнув із щипців. — Цей шпиталь має дуже мало спільного з демократією. Сюди зазвичай приносять від пасованих і вище. Баронів, графів, маркізів, усяких таких. Про тих поранених, хто нижче, якось мало турбуються. Але якась рівність тут усе таки є. Зокрема, у мене на столі!

— Га? Це ти про що?

— Неважливо, — Расті знову встромив у рану зонд і щипці, — чи той, кому я оце зараз витягаю залізяччя з бебехів, хам, скартабель, стара шляхта чи аристократія. Він лежить у мене на столі. А в мене, так я оце скажу, князь блазня вартий.

— Це ти про що?

— Ваш граф зачекає своєї черги.

— Ти, половинчику йоханий!

— Допоможи мені, Шані. Візьми другі щипці. Увага на артерію! Марті, ще трошки магії, якщо можу попросити, у нас тут потужний крововилив.

Рицар ступив крок уперед, заскреготівши обладунком та зубами.

— Я тебе повісити накажу! — заричав. — Повісити тебе накажу, ти, нелюде!

— Мовчи, Паперброк, — важко відізвався, кусаючи губи, поранений граф. — Мовчи. Залиш мене тут і повертайся в бій…

— Ні, мій пане! Нізащо!

— Це був наказ.

З-за тканини намету долинали стукіт і брязкіт заліза, форкання коней і дикий вереск. Поранені в лазареті вили на всі голоси.

— Прошу глянути. — Расті підняв щипці, продемонструвавши нарешті