Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Але для мирного життя? Чи здатні ми на це? Чи зможемо ми стати ще кимось, крім солдатів?

ЧАСТИНА III

І

Я іду з вокзалу, приїхав відвідати Адольфа Бетке. Будинок його впізнаю відразу: на фронті Адольф досить часто й детально описував його.

Сад із фруктовими деревами. Яблука зібрано ще не всі. Багато їх лежить у траві під деревами. На майданчику перед будинком величезний каштан. Земля під ним густо всіяна іржаво-бурим листям; цілі купи листя лежать і на кам'яному столі та на лаві. Серед них мерехтять колючі, як їжаки, рожево-білі серединки розколотих каштанів та брунатно відблискують шкірки позбавлених лушпиння плодів. Я піднімаю кілька каштанів і розглядаю лаковану, з прожилками, як червоне дерево, шкаралупу зі світлим плямками біля основи. Важко повірити, що все це існує. Я озираюся навколо — скільки всього неймовірного оточує мене: ці яскраві кольори на деревах, оповитий блакитним серпанком ліс, справжній ліс, а не знівечені снарядами обгорілі пні, вітер без порохового диму та без смороду газів над полями, зорана земля, яка жирно виблискує і терпко пахне, і коні, запряжені в плуги, а за ними орачі — без гвинтівок, орачі, які повернулися на батьківщину, орачі в солдатських шинелях.

Сонце за гаєм, сховавшись у хмару, випускає звідти пучки променистого срібла, високо в небі майорять яскраві паперові змії, запущені дітлахами, легені вдихають прохолоду, вбирають і випускають холодне повітря, немає більше ні снарядів, ні мін, немає ранця, який тисне на груди, немає ременя, який туго підперізує живіт, немає більше ниючого болю в потилиці від постійного настороженого очікування і вічного повзання, більше не висить над тобою необхідність бути готовим щомиті припасти до землі й лежати нерухомо, аж поки тебе не наздожене нелюдський жах чи й сама смерть, — я йду вільно, випроставшись на весь зріст, розправивши плечі, і з усією гостротою відчуваю: я тут, я йду відвідати свого товариша Адольфа.

Вхідні двері прочинені. Праворуч — кухня. Стукаю. Ніхто не відгукується. Голосно кажу: «Доброго дня». Жодної відповіді. Проходжу далі й відчиняю ще одні двері. Біля столу самотньо сидить чоловік. Він підіймає очі. Пошарпана солдатська куртка, здичавілий погляд — Бетке.

— Адольфе! — радісно кричу я. — Ти нічого не чув, чи що? Задрімав?

Не змінюючи пози, він простягає руку.

— Я давно хотів тебе провідати, Адольфе.

— Добре зробив, Ернсте, що приїхав, — сумно відгукується він.

— Щось трапилося? — з тривогою запитую я.

— Та нічого страшного, Ернсте, дрібниці.

Я підсідаю до нього:

— Послухай, що з тобою?

Він відмахується:

— Нічого, Ернсте, облиш. Але це чудово, що ти надумав провідати мене. — Він встає. — А то просто здуріти можна, все сам та сам.

Я озираюся. Дружини його ніде не видно.

Помовчавши, Адольф повторює:

— Добре, що ти приїхав.

Він порпається в шафі та дістає горілку й сигарети. Ми п'ємо з товстих чарок із рожевим візерунком на денці. У вікно видно сад і алею фруктових дерев. Вітряно. Порипує хвіртка. У кутку цокає зроблений із темного дерева стоячий годинник із гирями.

— За твоє здоров'я, Адольфе!

— Будь здоровий, Ернсте!

Кішка крадеться по кімнаті. Вона стрибає на швейну машину й муркоче. Ми мовчимо. Аж ось Адольф починає говорити:

— Вони постійно приходять — мої батьки й тесть із тещею, і говорять, говорять, але я не розумію їх, а вони не розуміють мене. Немов нас підмінили всіх. — Він підпирає голову рукою. — Коли ми з тобою розмовляємо, Ернсте, ти мене розумієш, я — тебе, а між ними та мною ніби стіна якась.

І тут я дізнаюся про все, що сталося.

Ветке підходить до свого будинку. На спині ранець, в руках — мішок із цінними продуктами — кава, шоколад, є навіть шматок шовку на сукню.

Він хоче увійти якомога тихіше, щоб влаштувати дружині сюрприз, але собака гавкає, як скажений, і мало не перекидає будку; тут уже він не може стримати себе, він мчить уздовж алеї між яблунями. Його алея, його дерева, його будинок, його дружина. Серце б'ється, як ковальський молот, підступило до самого горла, двері навстіж, глибокий вдих. Нарешті!

Маріє!

Він бачить її, він одним поглядом охопив її всю, радість переповнює його, напівтемрява, рідний дах, цокання годинника, стіл, старе глибоке крісло, дружина. Він хоче кинутися до неї. Але вона відступає на крок, вдивляючись у нього, як у привида.

Він нічого не може зрозуміти.

— Ти що, злякалася? — питає він зі сміхом.

— Так, — несміливо відповідає вона.

— Та що ти, Маріє, — заспокоює він її, тремтячи від хвилювання. Тепер, коли він нарешті вдома, його всього трясе. Адже так давно він не був тут.

— Я не знала, що ти так скоро приїдеш, Адольфе, — каже дружина. Вона притулилася до шафи й дивиться на чоловіка широко розкритими очима. Якийсь холодок змійкою вповзає в нього та на мить стискає серце.

— Хіба ти не рада, Маріє? — безпорадно питає він.

— Ну що ти, Адольфе, звичайно, рада.

— Щось трапилося? — продовжує він розпитувати, все ще не випускаючи з рук речей.

Вона не відповідає й починає плакати. Потім опускає голову на стіл — уже краще хай він одразу про все дізнається, адже люди все одно розкажуть: вона тут зійшлася з одним, вона сама не знає, як це вийшло, вона зовсім не хотіла цього й весь час думала тільки про Адольфа, а тепер нехай він хоч вбиває її, їй байдуже.

Адольф стоїть і стоїть, аж раптом відчуває, що ранець у нього все ще на спині. Він відстібає його, витягує речі. Він весь тремтить і повторює про себе: «Не може цього бути, не може бути», — і продовжує розбирати речі, щоб зайняти себе чимось; шовк шелестить у нього в руках, він простягає їй: «Ось я… привіз тобі», і все повторює про себе: «Ні, ні, не може цього бути, не може бути!» Він безпорадно простягає їй червоний шовк, і до свідомості його ще нічого не дійшло.

А вона все плаче і чути нічого не хоче. Він замислено сідає на лаву й раптово відчуває гострий голод. На столі лежать яблука з його власного саду, чудовий ранет; він бере їх і їсть, аби щось робити. І раптом руки у нього опускаються: він зрозумів. Несамовита лють скипає в ньому, йому хочеться що-небудь рознести вщент, він вибігає з дому на пошуки кривдника.

о

Адольф не знаходить його. Іде в шинок. Його зустрічають привітно. Але всі ніби на голках,