Читати книгу - "Три листки за вікном"

12

Вранці Петро повертався до господи. Йшов неквапно, черпаючи босими ногами калюжі, що густо стояли серед трави: світ довкола блискотів міріадами золотих та срібних іскор. Груди його дихали вільно й широко, бо повітря прочистилося і проясніло. Але ще здаля помітив розчинені навстіж ворота, а що такого раніше не бувало, подався до них підтюпцем.

Біля ганку сиділи обидва пси; побачивши його, вони неохоче зійшли з місця, начебто звільняючи йому дорогу. Він скочив притьма на ганок і різко відчинив двері.

Лідія лежала долілиць на полу, а коли він спинився на порозі, звела запухле від сліз, подряпане лице.

– Що сталося? – видихнув він злякано.

Вона повільно сіла, і з очей їй знову посипалися сльози.

– Що сталося? – спитав він. Вона здригнулася.

– Велике нещастя сталося, Юстине! – сказала, давлячись плачем.

– Чого ви назвали мене Юстином? – спитав він здивовано.

– О-ох, важко мені говорити про це, Юстине, – захитала вона головою.

Стояв перед нею, випростаний і поблідлий.

– Хтось напав на вас? – спитав зимно.

– Самі ми на себе напали, – відповіла вона кволо. Тоді встала і, побачивши папір, що валявся й досі на долівці, як кинув його переляканий школяр, підняла його.

– Отут воно написано, наше нещастя!

– Це мій папір? – спитав Петро здавлено.

– Та вже ж твій папір, Юстине. І це там написано, що ти не Петро, а Юстин, і що… і що…

– Що? – підійшов він до неї, аж зеленіючи з виду. Тоді вона звела кулаки і затарабанила раптом ними йому в груди.

– Що я твоя мати, Юстине! – закричала вона пронизливо. – А Симон, що ти його вбив…

– Мій батько? – спитав самими вустами.

– Твій батько, – заридала вона, спускаючись на лаву і затуляючи руками обличчя.

– Стривайте, тут щось не так, – сказав Петро. – Замолоді ви, щоб бути моєю матір'ю.

– Не замолода! – сказала вона глухо, тримаючи долоні біля обличчя. – Я народила тебе в шістнадцять років… О Юстине, сину мій нещасливий! – захиталася вона в розпачі. – Чом ти не сказав, чий ти єсть син і якого роду… – Вона потопила свої слова у сльозах.

Стояв нерушно серед хати і мав зелене обличчя і сині вуста, а сині вуста зашепотіли, аж ледве вона розчула:

– Так, були в мене листи про те писані, але, самі знаєте, не вмію я їх читати.

На ті слова крикнула крізь плач і сльози Лідія:

– Це ми, ми спустили тебе в засмоленому човнику, бо помер ти був! Батько ще того човника сам і робив…

Вони замовкли на якийсь час – Лідія плакала, а він стояв і дивився.

– Не було тут моєї вини, – сказав спроквола.

– А хіба я кажу, що була? Кажу, що нещастя велике впало на нашу голову. І не знаю я, – протягла вона тужливо, – не знаю я, як тобі свій гріх спокутувати…

– Зате я відаю, – сказав Петро-Юстин. – Покинути мені вас треба…

– О ні, бога ради! Що я сама тут удію! Та й куди ти підеш, коли такий величезний гріх у тебе на плечах! Але він стояв серед хати холодний, начебто скрижанілий.

– А чи зможу жити я тут, де щоступня волає до мене батькова кров? Як я житиму біля вас?

Злякано стрільнула в його бік поглядом і зробилася покірна й жалюгідна.

– То, може, якось забудемо, Юстине… Якось витравимо з себе, люди про те й не знають… Сам же сказав: невинні ми…

Зітхнув тяжко й обдивився покій, в якому стояв. Але, здається, не побачив нічого. Тоді спинив погляд на вікні, в якому спокійно стояла велика і важка соняшникова голова.

– Не судилося нам, мамо, жити разом, – сказав, дивлячись на ту голову. – Буду, мабуть, сам витравляти з себе гріх мій…

На соняшникову голову сів горобець і, перехилившись, дзьобнув їй у лице. І забіліла на тому лиці свіжа біла ранка, а горобець, розлущивши, проковтнув насінину і наїжачився.

– Дайте мені на дорогу хлібину і грудку сиру, – сказав безбарвним голосом Петро-Юстин.

Горобець удруге клюнув соняшинину в видок, і неподалік першої засвітила друга біла ранка. І були ті дві ранки, як очі, і дивилися сюди, в хату, але в хаті не побачили нікого, бо й не було вже там нікого, хіба що стояла на порозі мала, задрипана істота в дірявому каптанику, з обскубаною борідкою і слізливими очима – був це Той, що доми в пустку перетворює.

Цю історію я виписав із «Книжиці» рудівського дяка Стефана Савича, іі було занотовано туди якраз після віршів, що поклав я їх раніше. Здається мені, однак, не мав вона нічого спільного із тим, що відбулось у Рудівці, – це радше вигадка, ніж історія справдешня. Я ж уписую її тут через те, що, в силу випадковості, йдеться тут знову-таки про Петра. Однак саму історію я вже десь читав, можливо, навіть давно, ще в час навчання в академії. Зрештою, можна й пригадати, й попитати про те в самого дяка Савича – треба було повернути йому «Книжицю», оскільки умовлений річинець на те минув. Тягло мене в Рудівку і з іншої причини: хотілося ще раз зирнути в палкі В'юцчині очі, а ще – розпитатись докладніше і про того коня, про якого ходять поголоски вже по цілому краю. Оповідали, начебто прийшов гетьманський універсал щодо того коня: хто зловить його, той ніби дістане в посідання село, бо загадковий кінь утік із царських стаєнь. Я знав, що ті оповіді – небилиця, бо як сотенний канцеляриста читав усі папери, що їх слав по полках його ясновельможність, – універсалу про пошуки коня там не було. Все голосніше й голосніше оповідали і про месію, який начебто з'явивсь у наших краях. Оповідали, що й той псевдомесія простує саме в наш край, бо до нього також дійшла звістка про чарівного коня. Я пригадую, що про того-таки коня згадував Петрові-Юстину його приятель Іван Нечерда, здається, це був той самий Іван, котрого називали в Рудівці Іваном Дядечком. Мимохіть мені подумалося, що Стефан Савич таки щось більше знав і про коня, і про загадкове вбивство в їхньому селі, згадаймо хоч би його вірш, що його я виписав сюди раніше. З іншого боку, мені здається, що Стефан Савич уживав цей образ, маючи на увазі відомого Пегаса.

Цієї ночі мені знову приснилися рудівські поля, я начебто їхав