Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

А вісімнадцятого ввечері візьмеш ключ у саду і прийдеш о десятій годині до альтанки.

Ти бачиш, як слухняно виконує Сфінкс твою волю? Отже, зроби й ти невеличку поступку, про яку я тебе прошу… Ти ж погодишся?»

18 вересня Амада, як завжди, прокинулась о дев'ятій ранку. Була бліда й змарніла. Байдужно підійшла до вікна, визирнула надвір — і раптом здригнулася від радості: із свинцевого неба сіявся легким серпанком дрібний дощик.

«Мабуть, і вночі буде дощ!» — подумала вона, і їй здалося, що доля, на яку вона в усьому покладалась, і цього разу не зрадила її.

Відважившись на щось, Амада завжди діяла рішуче. Але тепер знову почала вагатись, намагалася забути Марсіаля і, шануючи батькову пам'ять, цілком віддалася болю й смуткові. Старого в сім'ї обожнювали, з повагою вимовляли навіть саме його ім'я. В домі знову стало сумно, як і тоді, коли сеньйор Вільялоса лежав на смертельній постелі. Ніхто не згадував про небіжчика вголос, але всі розуміли одне одного і мовчки перезиралися й зітхали. Вдова, яка завжди ревно стежила за відзначенням родинних дат, у день смерті сеньйора Вільялоси вставала дуже рано — зажурена, з червоними від сліз очима. Починалися поминки. Діти в сумному мовчанні збиралися коло матері, поділяючи з нею скорботу. Приходили висловити своє співчуття родичі та знайомі, і їх завжди приймали з щирою вдячністю.

Так само було й цього разу. Тільки Марсіаль не прийшов — послався на нездужання, аби вволити Амадину примху, і згадка про нього не тривожила Амаду в її журбі. Та минув сумний день, і в її душу знов закрався неспокій, а дім після монастирського смутку поринув у дрімотний спокій буднів…

Амада швидко одягнулась і пішла в суміжну кімнату. В двері легенько постукала Хоакіна.

— Сеньйора сьогодні снідатиме в їдальні? — спитала, навіть не глянувши на молоду господиню. Завжди так трималась, коли її посилали по Амаду, і щоранку питала про одне й те саме, хоч знала, що Амада тепер сама готує собі сніданок і їсть у своїй кімнаті.

— Ні, можете прибрати зі столу, — спокійно сказала Амада. Але Хоакіна, втупивши погляд у стелю, не зрушила з місця.

— Вам чогось треба? — нервово спитала Амада.

— Я повинна сказати… Сеньйора Вільялоса дозволила мені піти на вечір і на ніч з дому.

Амада глянула на Хоакіну і… затремтіла. Що це? Пастка?.. Обличчя служниці було спокійне, мова тиха й монотонна, ніби вона читала молитву.

«Ну що ж, нехай!» — подумала Амада.

— Гаразд, Хоакіно! Ти мені не потрібна. Служниця вклонилась і вийшла.

«Ось хто справжній Сфінкс!» — з гіркою іронією подумала Амада.

Щоб розвіяти тривожні думки, пішла до матері — сліпа до десятої ранку ніколи не виходила із своєї кімнати. Побачила її, безпорадну й довірливу, — і серце стиснулось у грудях.

— Які в тебе холодні руки, донечко! — лагідно сказала старенька. — Невже знову якась прикрість?

Вона натякала на те, що Хакоба за нахабну поведінку виключили з клубу, і це погано позначилось на його політичній кар'єрі. Амада гірко плакала від образи й сорому, бо все це сталось у річницю батькової смерті. Мати вперше торкнулася того, чого раніше намагалась уникати в розмовах, хоч завжди сподівалась від Хакоба найгіршого і пояснювала доччин сум невдалим заміжжям.

— Ні, мамо, то я змерзла, ідучи галереєю… — сказала Амада.

Сліпа повірила: надворі справді було вогко. Амада заходилась одягати її — хай уже більше ні про що не розпитує,— потім сіла читати їй газету. Голос її ледь помітно тремтів, думки були далеко. Невже Хоакіна йде з дому, бо знає її таємницю?! А втім, що буде, те буде!..

Того дня Хакоб, який майже ніколи не їв удома, через дощ був змушений сісти за стіл разом із сім'єю. Увійшов до їдальні з таким виглядом, наче й справді зробив жінкам хтозна-яку честь.

Надворі стелився похмурий туман, і в їдальні довелося засвітити світло. Хакоб, в елегантному темному костюмі, з коштовним перснем на пальці, сів поряд тещі. Стара була смутна, проте намагалася приховати поганий настрій. Амада, опустивши очі, неуважно тарабанила пальцями по столу. Їсти їй не хотілось. Запала важка тиша. А Хакоб прикидався, ніби не помічає холодного ставлення тещі й дружини, і розповідав кумедні історії про знайомих. Як усі люди такого штибу, він умів легко й невимушено виходити із ніякового становища. Ці троє людей жили кожне своїм життям і кожне по-своєму розуміли питання моралі та обов'язку. Хакоб зневажав тещу й дружину і мстився їм за те, що був для них чужий.

Та ось Амада, яка досі байдуже слухала Хакобові теревені, раптом почервоніла: він розповідав про одну жінку, дружину відомого промисловця, котра втекла з чоловіковим шофером і повернулась тільки після того, як втрутилися друзі сім'ї. Хакоб дуже потішався з цього випадку.

Сеньйора Вільялоса насупила брови.

— Який негідник! — стиха мовила вона.

— Шофер?

— Ні, чоловік!

— Пробачте, сеньйоро, але я іншої думки. Вона, звичайно, дурна, бо про такі речі сторонні люди не повинні знати. Та й він уже не раз пробачав їй усілякі вибрики.

Старенька, вражена таким цинізмом, низько похилила голову. Амада сміливо глянула чоловікові у вічі й спитала:

— Отже, чоловіки й жінки мають однакове право на таку помилку?