Читати книгу - "Знахідка на все життя"

білою глиною. Шестеро дужих інкурів — кращих мисливців — уже несли до тієї ями тіло Іки, загорнуте в сайгачу шкуру. Померлу спустили, Оп підігнув їй ноги — так Іка народилася, так вона лежатиме, аж доки переселиться в Країну Вічного Життя. Біля голови поставив горщика з їжею. Поклав крем’яного різця, глиняного бичка і священного каменя, що співав, як птах. З цим каменем вона з’явилася у стійбищі інкурів, з ним вона й піде від них. Тепер посипав тіло небіжчиці червоною фарбою. І біла фарба, і червона — то символи: біла означає сонце, а червона — вогонь. Без сонця ніщо не може жити, а вогонь захистить Іку від злих духів і хижих звірів на шляху в інший світ. Нарешті чоловіки принесли водяної трави, що росте у Великому Озері, тільки тепер її висушило полуденне сонце.

Оп укрив тією травою Іку і вибрався з ями…

П’ять днів і п’ять ночей палали навколо могили вогнища. П’ять днів і п’ять ночей носили інкури і сипали на ту могилу землю. Могила повинна бути висока-висока щоб промені ранкового сонця першими торкалися її маківки.

Вже наприкінці п’ятої ночі нарешті згасли вогнища на березі Великого Озера, а виснажені тяжкою роботою люди щільно оточили горб, що його насипали їхні руки.

На маківку горба зійшов Оп, а слідом за ним і Рус. Мисливець тримав у руках Володаря Степу. У цей час на далекому небокраї випірнуло сонце. Рус підняв над головою майбутнього вартового і так тримав його, щоб той набрався снаги.

А відтак поставив на землю. Віднині цей вартовий перший стрічатиме сонце і, наснажений його промінням, оберігатиме спокій мудрої жінки з Країни Теплих Вітрів…

Знов у директора
(Епілог)

Ось так я розв’язав отого «археологічного вузлика», що його запропонував мені директор інституту. Чималенький вийшов «звіт». Трудився, як то кажуть, на совість, і чого-чого, а творчої фантазії я не пошкодував. Може, саме через неї я й вагався показувати свою писанину директорові.

Довго вагався, користуючись тим, що в часі мене не обмежували. Але врешті зважився і з’явився перед його ясні очі.

Він узяв мою теку, покрутив, перегорнув кілька сторінок, глянув на останню. Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі. А потім відчинив шухляду в столі і поклав туди мій «звіт».

— Подивимося… — сказав якось непевно, і я зрозумів, що можу іти.

Ну, думаю, надовго залягла в старого моя течка!

Але яке було моє здивування, коли другого дня вранці мені сказали, що мною цікавився директор і переказував, щоб я зайшов до нього.

Що ж, коли так, то треба йти. Пішов. Директор сидів за столом, а перед ним — моя тека.

«Невже прочитав?» — майнуло в моїй голові.

Я вже готувався вислухати його докори, що надаремне вбив стільки часу на оту писанину.

— Прочитав я оцю вашу штуку, — мовив одразу директор, а мене від отієї «штуки» наче аж морозом обсипало. — Що ж, про неї ми ще поговоримо на інститутській раді. Гадаю, що наші товариші знайдуть там про що посперечатися. А загалом думаю, що ви могли б запропонувати свою роботу юним читачам… Чого-чого, а творчої фантазії ви тут не пошкодували…

От я й послухався директорової поради…

Зелені острови творчості
Олексія Огульчанського

Гарна літературна доля в Олексія Огульчанського. Весело квітла польовою ромашкою, маками в буйнотрав’ї, де жайвір гніздечко в’є, пробує джміль баси. Побраталася навік з невгамовним приазовським перекотиполем, із степовим вітерцем — з краєм, де світ рибалок, далеч хліборобська, смаглява працьовита дітвора.

Прибережні села звуться тут коротко й виразно — Диркулі, Квасолі, Пампушки, а піщані острівці — весело й мелодійно — дзензликами.

До них беруть курс рибальські човни — калабушки та дубки, тузики й фелюги, неторопкі, надійні байди, — прадавній флот пращурів-мореплавців.

Повісті й оповідання талановитого письменника пахнуть шкільною крейдою, шумлять морем, мов прикладена до вуха рожева мушля, кличуть у світ пригод, надзвичайних відкриттів, обіцяють цікаві мандрівки у романтичний дивосвіт.

Здавалося б, не вельми розкошує тут природа. Нема буйних пралісів, давно розорані ковилові степи. Але чи є щось солодше за мелітопольську черешню чи кавуни, смачніше, ніж спіймані на просту снасть бички? Тут, на південній Приазовщині, пропеченій гарячим сонечком, живуть і діють юні герої Олексія Огульчанського, якому виповнюється сімдесят.

Народивсь Олексій Якович Огульчанський 30 березня 1912 року в місті Луганську. Тепла набирався він від материнської пісні й від батькової кузні — тато у двадцятих роках ковалював. У 1929 році скінчив хлопчик Луганську трудшколу, щоб продовжити навчання в Бердянському педагогічному технікумі. Тут Олекса (треба про це згадати!) редагує стіннівку «Молодий освітянин», що виходила напрочуд регулярно, вабила дотепністю й тактовною гостротою критичних матеріалів. З огляду на творчий хист юного редактора відрядили його на роботу в редакцію Бердянської районної газети. Проявив себе, працюючи літпрацівником, потім — відповідальнім секретарем. Сам чимало писав Олекса після райкомівських відряджень — про сівбу чи гарячі жнива. Поширила світ в очах служба в армії. Пощастило молодому журналісту — понад рік прожив він у Ленінграді, де перебував його підрозділ. Вражало тут все: пам'ятники старовини в морі бурхливого сьогодення, невтомні, гостинні пітерці. У Бердянськ повернувсь Олекса вщерть наснажений ентузіазмом. Вчитися, працювати, не знаючи спочинку! Вступив на вечірнє відділення Вчительського інституту імені Поліни Осипенко. Газету не полишив. З гранками в кишені мчав складати заліки.

У переддень війни вручено йому диплом учителя історії. Треба вирішувати — що ж далі? Олекса дуже любив малят. Але ж і журналістика… Нариси в обласній газеті. Навіть «Всесвіт» опублікував! Здавалося, його вже знає цілий світ. Отже — писати і… працювати в школі…