Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Діти блукали храмовим подвір’ям, поки сонце не піднялося зовсім високо.

— Спекотно… А давай пошукаємо ще там? — хлопчик кивнув на напівзруйновану будівлю трохи осторонь від самого храму. — Раптом там усе й заховано?

— Можна спробувати.

Швидше за все це була комора або склад, бачив Інтар у рідному порту схожі, для хліба, і дуже часто зерно в них зберігали не тільки на землі, а й під землею.

Усередині було трохи прохолодніше. Але одна стіна будівлі обвалилася цілком, і підлога була завалена камінням. П'ять-десять щаблів донизу вели в затишну комору, приблизно на чверть площі верхнього приміщення. Щоправда, туди доводилося сходити зі свічкою, але це ж дрібниці.

— А раптом тут підвал є? — припустив Інтар, який знову в щось повірив. — Камені б розтягти!

— Думаєш? — Ола оглянулася: щоб розгребти все це, їм не вистачило б і кількох днів.

— Я бачив таке в нас.

— Та і я теж, ще в селі. Ну, спробуємо? Давай посередині почнемо розбирати, входи в підвали зазвичай там бувають! — Ола запалилася новою надією.

— Від нас не убуде, давай!

Інтар відкинув перший камінь. Щось робити, не сидіти, славши руки — інакше туга загризе, їй тільки піддайся! Ні в Оли, ні в нього немає грошей, подітися їм нікуди, лиха свої поправити теж ніяк — то хоч каменем у стіну поцілити від душі, вже легше. А там, гляди, й справді скарб знайдеться, ну, бувають же дива… Хоч іноді повинні траплятися. От знайшовся ж лікар для Теллі! І від Наоба вони з Ренні свого часу втекли — двоє дрібних — від справжнього работоргівця! Ні, бувають, бувають на світі дива, з відчайдушною надією думав хлопчисько, тільки їх не чекати треба, а заробляти, вужем звиватися, дзиґою вертітися, зубами тягти, якщо рук не вистачає!

Підстьобуваний власними міркуваннями, Інтар розкидав камені не розгинаючись і не дивлячись навколо. Піт заливав очі, хлопчик утирав його й працював далі.

Отямився він, тільки коли забив каменем палець на нозі, вилаявся, засичав, присів, потираючи забите місце. Ола підійшла, нахилилася, щоб подивитись. Дівчинка теж уся спітніла й зовсім замурзала сукню, руки, обличчя. Вона важко дихала й облизувала губи: дуже мучила спрага.

— Не зламав?

— Нє-а… Шкіру ось тільки здер, — кров виступила на брудній шкірі та швидко стала бурою, — дурниця… Уф… — Інтар уперше озирнувся та виявив, що сонце вже краєм торкається землі, а середину земляної підлоги вони з Олою таки розчистили.

Але там не було й сліду спуску вниз.

Ола теж оглянула виконану роботу, і їй стало гірко.

— Усе це безглуздо… — Її голос затремтів, дівчинка відвернулася. Інтар хотів її втішити, але забракло сили. І справді, безглуздо… Скарб, аякже, підставляй кишеню! Казки для шмаркатих малюків…

— Щоб воно провалилося! — захекав він. — Води б напитися.

— І мені, — зізналася Ола. — Ходімо, чи що?

— Пішли…

Поверталися мовчки, розмовляти не хотілося, та й не було особливо про що. Інтар похмуро цитькнув на Жучка, що радісно вискочив назустріч і залився дзвінким гавкотом.

У будинку діти напилися води, відпочили трохи, попоїли, нагодували собаку. Харчі закінчилися.

— Завтра в живе місто треба, інакше тут з голоду помремо, — Інтар простягся на землі, відчуваючи кожну жилку у своєму тілі.

Ола лягла поруч. Їй до нестями хотілося помитись, усе тіло здавалося липким, смердючим і чухалося. Але води залишалося зовсім мало, дівчинка тільки нишком змочила чоло.

— Треба, — погодилася. Хотіла запитати, що вони будуть у місті робити, але не вистачило сили. Діти як лежали, так і заснули майже відразу.

Наступного ранку Інтар розштовхав Олу на сході сонця. Він хотів швидше піти з мертвого міста, але дівчинка зупинила.

— Інтаре, а давай ще разок сходимо до Храму?

— Тобі сподобалися каміння тягати? — буркнув хлопець.

— Ні, але… А раптом ми все-таки що-небудь знайдемо? Ми ж іще не шукали в будинку жерця…

— Тобі голову напекло вчора, так? Нема там нічого! — злобливо відрубав хлопчик.

— А раптом? Інтаре, послухай, мені вночі батько снився… І скарб… Буцімто ми його знайшли все-таки, й батька випустили… Він плакав там, у ямі… Інтаре, ну, будь ласка! — благала дівчинка. Хлопчисько хвильку стомлено дивився на неї, а потім махнув рукою.

— Добре, умовила. Але будинок жерця оглянемо — і все, до міста! Я голоднючий, а хліба ні крихти, й пес охляв.

— Як скажеш! — повеселішала Ола. Їй справді здавалося, що сон може збутись, і вона, обгоняючи Інтара, квапилася в Храм. Жучка знову залишили вдома з речами.

У комору-склад діти більше не заглядали. Ола відразу кинулася в будинок жерця, Інтар поплентався за нею. Дівчинка жадібно оглядала голі стіни, навіть кинулася їх простукувати. Обнишпорила підлогу, вдивлялася навіть у стелю. Інтар спочатку стояв біля входу, дивився на неї, потім сів на підлогу, позіхнув. Ну, й нудьга…

Ола прововтузилася до полудня. Інтар час від часу гукав її, але дівчинка обіцяла: «Зараз, зараз…» — шукала далі. Хлопець уже стомився кликати її, тільки чекав. Образитися б і піти самому, але дівчисько було страх шкода…

Нарешті Ола переконалася, наскільки безплідні її пошуки. Стомлена, підійшла до Інтара.

— Ходімо…

Він кивнув, підвівся, втішаючи поплескав її по плечі. Діти вийшли на подвір’я. На них ринула спека, сонце палило набагато дужче, ніж учора, навіть дихати було важко.

— Полудень… — зітхнула Ола.

— Ну й задуха… А давай трохи в храмі пересидимо, там прохолодніше, — запропонував Інтар. Йому вже навіть їсти не хотілося, тільки сховатися куди-небудь