Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

«Опале, ти за кого взагалі? От мене зараз лапає якийсь бридкий тип, а ти спокійно розлігся під деревом?!» – не вірила я.

– Чесно, Ізабель, відклич війська, – сказав Піт Аллен, продовжуючи мене нести. – Бідний хлопець уже весь зад на тій гілці відмуляв!

– Ага, – сказала я.

Опал продовжував вдавати, ніби я не на нього витріщаюсь.

– «Ага» – відкличу, чи «ага» – відмуляв? – Піт Аллен дійшов до якогось дерева та посадив мене на землю. Якоюсь твердою видалась земля після його сильних рук.

– Ставлю на друге! – заволали збоку. – Я вже вмостився дивитись постановку, не треба тут її переривати!

– Піранья тобі за шкірку! Медуза тобі в печінку! Та ви там всі позмовлялись?!

Жовтавий метелик пронісся прямо перед носом, сів на квіточку і спокійно кудись полетів. Як же класно йому – вільному, крилатому й незалежному! А я тут: в ненадійній компанії ненадійних типів, на закритій галявині, з пораненою ногою і з незрозуміло чим обпоєним буцефалом…

– Та заспокойся, брателло! Зараз ми все розрулимо!

«Ай-ай-ай-ай… ой-ой-ой-ой… – бамкання серця знову перейшло на трагічні лади. – Ну, чому все це діється зі мною? Чому моїй п’ятій точці без пригод не сидиться?..»

– Ізабель? – протягнув Піт Аллен.

«Гад, – подивилася я. – От я його врятувала, а він витяг мене перед це збіговисько і либиться! От не можна було з’ясувати справи в спокійнішій обстановці???»

– Німфочко, невже він щось тобі заподіяв? Ти тільки скажи – і ми одразу навчимо його розуму!

«Жах, – думала я. – Жах, жах, жах і ще раз жах. Ціла купа ненадійних типів, які поголовно бандити, головорізи та вбивці… А в мене елементарно немає, чим захиститись! Ні ножика нещасного, ні ногою зарядити не зможу… – раптом блиснула рятівна думка: – Ломака! Ось зараз я тільки запущу руку в кущі, і з моєю суперсилою…»

– Навіть не сподівайся, – сказав Піт Аллен. – Ми спеціально зачистили всі кущі, щоб навіть друзка ломаку не нагадувала.

О, ні! Як вони могли?! Звідки він знає?!

«Ну, все, – раптово відчула, що доведена до краю. – Я врятувала його нікчемне життя, а він затягнув мене до свого лігва і глумиться. Я маленька та слабка – а він сидить, і блискає моторошними очима, і лякає, і нагнітає, і хоче, щоби я тремтіла… Але це вже посягнув на святе!»

– Ну, і що ви зі мною зробите? – нарешті перейшла до суті.

Хлопці замислено переглянулись.

– Ну, ми ще не вирішили, – відповів за всіх Піт Аллен, хоча персона на дереві вже збиралася крикнути щось типу «На щупальця восьминога порву, чи ти недочула?!» – А ти що хочеш? Можемо п’єдестал поставити – Арто це з легкістю. Нілс з Пірсом можуть якийсь бойовий прийом тобі присвятити, Тео он може страву на твою честь назвати… До речі, Тео, сніданок у нас буде на обід?

– От якби не це чорне та бездушне, то мені б не довелося робити все наново! – вигукнув якийсь парубок. Раніше я не помітила, що він метушився над казаном. А тепер помітила, уявила, як мене шматують на дрібні шматочки і помішують у тому казані, і…

– Арчі, її знову тіпає! Ходи сюди та реанімуй!

– Арчі, відбій. Тео, відмий казан. Дворянок завжди від такого недогляду тіпає, – зручніше вмостився Піт Аллен. Недалеко вмостився. Краще би далі.

– Ой, та не бійся ти так! – це вже до мене. – Не збираємось ми тебе ніякому закону здавати!

«А, то в нас самосуд? Ще краще!» – дихнула я, але ж я вся така зла, так що не страшно мені анітрохи… ну, і пішли вони всі взагалі!

– То ми тут, коротше, подумали… і вирішили, коротше, що погарячкували минулого разу.

«А раптом вони мене зґвал…» – майнула найжахливіша думка.

– Ну, і як дівчина ти нас не цікавиш абсолютно.

О, яке щастя! Яка радість!.. Так, стоп. Що значить «не цікавлю абсолютно»?! Та це вже образливо взагалі-то! Щоб з моєю хваленою вродою…

– Ой, чисто до слова, – вставив Піт Аллен. – Ці гордяки з тебе пилинки здували, поки ти непритомна була, днювали й ночували біля тебе! І вже влаштовували змагання, хто перший носитиме квіти…

– Але тільки до найцікавішої частини марень.

– Ага, про «таємничого незнайомця».

– Що?! – скрикнула я.

– Так, напружує нас твій «таємничий незнайомець».

– Бо якщо він однією лівою поклав Дуболоба…

– А якщо той маніяк витримав твоя удар ломака, то це точно Дуболоб, чікка таш ататші!

– Коротше, напружує він нас, твій «таємничий незнайомець».

– Три тисячі чортів на румбу! Мати твоя каракатиця! Та ж приберіть звідси цього ненормального!.. – перекричав усіх голос із дерева.

І тут я відчула, що мені набридло. Що вже спротивіла ця невідомість і я хочу знати, що відбувається насправді. Вони дійсно про мене турбувались – чи підтримували системи життєзабезпечення для власних пекельних планів? Він хоч трохи вдячний мені за порятунок – чи я стану черговою жертвою ватаги головорізів? Вони ще не дали жодного натяку на розправу – та він постійно дає знати, яка я безсила, і передбачає кожен мій крок. А все чому? Бо я поводжусь так, як би мала поводитись! А все це до чого? Що зараз я перестану так поводитись!