Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Китаєць, з яким я балакав телефоном, виявився на вигляд чоловіком років тридцяти п'яти. В ідеальній формі, зі струнким, майже атлетичним станом, який не дуже приховував вкрай дорогий на вигляд костюм. Акуратні вуса та борідка робили з нього якогось азіатського Тоні Старка. Але якщо від персонажа Марвел віяло пафосом, сексуальністю та стилем, то тут… Заспокійлива суворість – так буває взагалі? З одного боку, при погляді на цю людину відчувалася нереальне умиротворення, немов він – якась суміш особистого священика та психолога. З іншого боку – почував себе наче на прийомі у дуже досвідченого, жорсткого лікаря.

А стояв цей «стильний лікар» біля машини, через яку моє серце пропустило удар. Mercedes-Maybach Pullman 2019 року. Король королів. Комфорт та стиль у цьому шедеврі німецького автопрому виведені просто на недосяжний рівень… Так, я – фанат «Мерсів». При тому, що водити не вмію та інших машин особливо не знаю, але у цих хлопців – вивчив усю лінійку.

– Здрастуйте, Вікторе. Як дісталися? – Потис мені руку й поцікавився китаєць.

Опам'ятавшись і з зусиллям відірвавши очі від розкішного авто, я зосередився на співрозмовнику. Погляд його був досить привітним, але ауру людини з такої відстані від мене навіть Рушником Мари не приховаєш. Емоції – не думки, з ними простіше. І містер Гао явно на щось чекав. Наскільки я розумію, від мене. Що ж, не розчаровуватимемо шановну… людину.

– Доброго дня, містере Гао. – Також спокійно відповів я і зняв чорні окуляри. Китаєць легенько здригнувся. – Дістався чудово, що ж до ваших очікувань... У цьому чудовому лімузині на нас чекає ще троє людей. Двоє з них маги, закриті Покровом Нюйви першого та третього рівнів відповідно. Чисто з ввічливості не намагатимуся навіть дивитись на того, хто з третім рівнем. Такий захист для мене начебто взагалі відсутній. Скажу вам тільки те, що людину з цим щитом звуть Лю Чанг, він не з вашого клану. Але він – родич водія цього лімузина, Цзінсуна. Сам Цзінсун не захищений Покровом від слова зовсім. Мабуть, інформація, якою він володіє, не є особливо важливою. Плюс він не маг, тому знань про чари також не видасть.

– Знову вражений, містере Дубровський. Це все чи щось ще додасте? – Тепер Гао був задоволений і щиро, широко посміхався, дивлячись у мої очі, сяючі сонячним світлом. Ще б пак, він бачив, що я його не надув, що все дійсно так, як є. Але хотів продовжити гру.

– Ну, хіба що зовсім трішки. – посміхнувся я у відповідь. – Водій досить серйозно модифікований. Посилені зв'язки, кістки, підвищена реакція та боги знають, що ще. Ну, а сам лімузин – сяє захисними заклинаннями, наче новорічна іграшка. І покрив Нюйви третього рівня на їхньому тлі просто губиться.

– Що ж, пропоную познайомитися з пасажирами лімузина ближче, Вікторе Олександровичу, – Найсильніший (принаймні так припустив Парамон) цілитель Китаю і світу запрошенням вказав на двері лімузина, що самостійно відчинилися.

– Дякую, пане Гао. – Кивнув я і вирушив до зазначених дверей із сумішшю страху та передчуття.

Так, Очі дозволяли мені бачити емоції людей навколо. Загрозою ніхто не фонтанував. Плюс, я справді якісно моніторив клан свого несподіваного союзника. Все, що не було приховане спеціальними заклинаннями, перекопав. Плюс підказки Парамона. Загалом, створювалося враження, що я вибрав чудового спільника…

Але в той же час – я його вперше в житті бачу! Ще того тижня ми одне про одного нічого не знали, і тут – на тобі. І цей чоловік досить могутній, тим більше, у своїй країні. А я, для таких, як він, вважай – ходячий золотий злиток. Дуже бажаний та корисний об'єкт.

Потрапивши всередину лімузина своєї мрії, я, звичайно, тримався в руках, але це було складно. Мене не особливо чіпляють яхти за мільярди доларів, я байдужий до пафосних замків, які будують собі деякі зірки. Але таке авто ... Це щось. Мабуть, потрібно знайти ще один-два скарби і купити собі «мерс», коли це все скінчиться.

– Отже, дозвольте відрекомендувати, Вікторе. – Вей Гао, що сів слідом, зробив широкий жест у бік двох людей, що сиділи навпроти нас.

– Це Руолан Гао, моя племінниця й помічник з особливих питань. – Вкрай симпатична китаянка, одягнена у легку чорну сукню, посміхнулася та кивнула.

– Дуже приємно, леді Руолан. Ви так само прекрасні, як квітка, що дала вам ім'я. – Сказав я ламаною китайською, скориставшись Очами, як Гугл-транслейт. – І перепрошую за мою жахливу китайську.

– Не варто було напружуватися, пане Дубровський, – сказали мені солов’їною, – я трохи володію українською.

– Та годі вам, шановна Руолан, – Я подумки видихнув. Що ж, так буде простіше, – у вас чудова українська.

– Дякую вам. – Чемно посміхнулася дівчина.

– А це – Лю Чанг. Непоганий цілитель і наш власний кухар. На жаль, він говорить лише китайською.

Означений кухар склав руки у вітальному жесті, трохи нахилив голову і сказав своє «ніхао».

– І ви були не зовсім праві, Вікторе, – додав Вей, – тому що Лю Чанг, як і мій водій, належать до мого клану. Але не є членами моєї родини. Клан – це все-таки дещо більше.

– Дякую за поправку, містере Гао, я обов'язково заповню цю прогалину у своїй освіті. – Я вдячно схилив голову.

Потім мене представили водієві (там все було сухо, прізвище, ім’я, кивок, все. Хлопець теж не говорив українською). А потім я поставив зустрічне запитання.