Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— По-чоловічому?! — пирхнув Кіпс. — Краще скажіть, як дві школярки, що не поділили помаду! Було б послухати ваш вереск!

— Цить, — обірвав його Джоплін. — Нам вистачає роботи. — Він здригнувся, його обличчям пробігла тривога, наче хтось зненацька насварився на нього. — Так, так, я знаю. Зроблю все, що можу...

— Пане Джопліне! — вигукнула я. — Дивитись у дзеркало — це самогубство! Там немає ніяких чудес! Прочитайте «Сповідь Мері Дьюлак» і зрозумієте, про що я кажу! Вілберфорс упав мертвий, коли...

— О, ви теж читали її? — на мить обличчям Джопліна промайнуло зацікавлення. — Невже вам пощастило знайти копію? Чудово! Розкажіть мені, як це вдалося вам! Звичайно ж, я читав «Сповідь». Хто, по-вашому, викрав її з бібліотеки в Чертсі? Ось вона, в мене на столі. Цікава річ, та папери Бікерстафа, які так ласкаво приніс мені Кабінс, — іще більший скарб. — Він махнув рукою в бік дзеркала. — Без них я не зміг би правильно встановити дзеркало!

Я щосили розтягала шнур. Вузли здирали з моїх рук шкіру. Праворуч від мене, відчувала я, Кіпс намагався робити те саме.

— Ви ж казали, що це середньовічна італійська говірка! — зауважила я.

Джоплін самовдоволено посміхнувся:

— Атож. І я вільно розмовляю нею. Цікаво було спостерігати, як Джордж ламав над цими паперами голову, поки я спокійненько переписував їх.

Джордж спробував копнути Джопліна ногою, та не влучив.

— Ви зрадник! Я ж вірив вам!

Архіваріус захихотів і поблажливо поплескав Джорджа по плечу:

— Раджу вам завжди тримати козирі при собі, друже. Вчіться зберігати таємницю! Що ж до вас, панно Карлайл, то я добре знаю про ризик, пов’язаний із цим дзеркалом. Саме тому наш любий приятель Джордж зараз подивиться туди для мене.

Говорячи це, Джоплін обернувся до залізного кола в центрі кімнати, в якому скупчились сім духів. Своєю жердиною він стяг із дзеркала носовичок.

— Джордже! — вигукнула я. — Не дивися!

З місця, де я стояла, мені майже не було видно дзеркала. Я бачила лише його задній — необроблений — бік і раму з кісток. Проте дзижчання відразу подужчало, а сім духів у колі відсахнулись, немовби з переляку. Привид Бікерстафа виріс ще більше. Я відчувала його жагу, чула його гіпнотичний голос у своїй голові:

— Дивися... Дивися...

Саме цього Бікерстаф найбільше бажав за життя. Саме цього — через Джопліна — він бажав і тепер, по смерті.

Джордж міцно заплющив очі.

Джоплін біля підставки поводився надзвичайно обережно. Опустивши зі страху плечі і зблідлій з нетерпіння, він промовив:

— Розплющіть очі, пане Кабінсе! Ви ж знаєте, чого вам хочеться!

І Джордж це справді знав. Тій частині його душі, яка кілька днів тому потрапила під чари дзеркала, відчайдушно цього хотілось. Я бачила, як він труситься, змагаючись із самим собою. Ось він закусив губу, відвернувся...

Я вигукнула на весь голос:

— Не звертай на нього уваги, Джордже!

— Дивися... Дивися...

— Пане Кабінсе! — Джоплін уже тримав напоготові записник, щоб нотувати Джорджеві слова, й нетерпляче стукав себе по щелепі. Він був роздратований: з-під машкари шаленця в нього досі визирав метушливий учений, зацікавлений в успішному експерименті. З таким самим інтересом він спостерігав би за поведінкою садових мушок чи шлюбними ігрищами черв’яків. — Пане Кабінсе! Робіть, що я наказую! Інакше... — Я відчула, як від привида в колі полинула хвиля люті: Джоплін знову здригнувся й кивнув. — Інакше, — хрипко сказав він, — я зараз візьму цей кинджал і переріжу горлянки вашим приятелям.

У катакомбах запала тиша.

— О-о! — долинув з коридору голос черепа. — Чудовий вибір! Будь-що я у виграші...

Джордж випростав спину.

— Гаразд, — сказав він. — Гаразд, я зроблю це.

— Ні, Джордже! — заперечила я. — Нізащо!

— Ну, на хвилинку можна й зазирнути, — обізвався Кіпс.

— Не вір йому! — наполягала я. — Він шахрує!

— Шахрую? — Джоплін пильно оглядав вістря свого кинджала. — Бідолаха Джек Карвер, напевно, вважав так само...

— Не вийде, Люсі, — понуро відповів Джордж. Його недуга ніби повернулась, а в голосі було чути кволість. — Я нічого не можу вдіяти. Я зазирну туди. Дзеркало вабить мене, і я не можу йому опиратись.

Він розплющив очі — і, схиливши голову, дивився собі на груди.

— Ні! — я смикнула свій стілець так, що він разом з Кіпсом поїхав по брудній підлозі. Сльози залили мої очі. — Якщо ти зробиш це, Джордже Кабінсе, то я не знаю, що я зроблю з тобою!

— Усе гаразд, Люсі, — відповів Джордж із сумною усмішкою. — Я сам заварив цю кашу. Врешті-решт, це саме те, про що я завжди хотів дізнатись. Хотів розкрити таємниці, які не були під силу нікому...

— Чудово сказано! — підхопив Джоплін. — Я пишаюсь вами, мій юний друже. Я готовий записувати ваші слова. Годі думати! Говоріть швидко й виразно! Перекажіть усе, що ви побачите!

Ще одне відлуння минулого. Слова Бікерстафа, звернені до Вілберфорса сто тридцять років тому. І зараз їх вимовляє майже та сама особа. Хтозна, скільки в ній тепер від Бікерстафа, а скільки від Джопліна?

— Будь ласка, Джордже...

Кіпс застогнав:

— Вона каже правду, Кабінсе! Годі потурати примхам божевільного!

Джоплін тупнув ногою:

— Замовкніть, будь ласка!

— Люсі... — несподівано сказав Джордж. — Я знаю, що був слабким, що помилявся. Мені дуже шкода. Перекажи це Локвудові, гаразд?

Він підняв голову й поглянув у дзеркало.

— Джордже!..

— Дивися... — пробурмотіла постать у каптурі наді мною. — Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...

І Джордж дивився. Дивився просто в дзеркало крізь маленькі круглі скельця своїх окулярів. Я нічого не могла вдіяти, щоб зупинити його.

Джоплін нетерпляче ковтнув слину. Ручка в його руці тремтіла над сторінкою записника:

— Кабінсе! Скажіть мені, що ви бачите?

— Джордже!..

— Скажіть, хлопче!

— Все, чого бажає твоє серце...

Обличчя Джорджа напружилось, очі широко вирячились. Обличчя засяяло моторошною усмішкою:

— Бачу красу... яка краса...

— Ну? Ну? Кажіть!

Джорджеві м’язи несподівано напружились. Шкіра обвисла, рот поволі відкрився, як підйомний міст на ланцюгах. Шалена радісна усмішка залишилась на обличчі, та водночас