Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Поки він так працював, ми всі — решта членів команди — практично облишили розслідування навали в Челсі. Локвуд побував там ще зо два рази, нічогісінько не довідався й перейшов до наших буденних малозначутцих справ. Так само, як і я. Щоправда, разом з Локвудом ми більше не працювали. Голлі Манро зі своєю звичною майстерністю ділила виклики порівну між нами, щоб заощадити і наш час, і час наших замовників.  

Власне, ми найняли Голлі для того, щоб мати змогу перепочити й легше працювати командою. Та — от диво! — тепер ми були заклопотані ще більше і віддалились одне від одного так, як ніколи. Якимось чином виходило так, що нам з Локвудом ніколи не було по дорозі. Ми не виходили водночас на роботу. Не прокидались водночас. А коли зустрічались удома, поряд уже неодмінно була наша усміхнена помічниця. Тож після історії з «кривавими слідами» ми з ним майже не залишались       наодинці. І Локвудові, здається, було цілком до душі, щоб так тривало й далі.  

Навряд чи він аж дотепер сердився на мене. Та, правду кажучи, краще б він уже   сердився.    Він просто віддалився від мене, заліз до своєї давньої шкаралупи, з якої, до речі, так ніколи по-справжньому й не вилазив. Він завжди був винятково чемний зі мною, відповідав на мої запитання, ввічливо цікавився моїми справами... та в усьому іншому просто не звертав на мене уваги. Рана його загоїлась, зостався тільки невеличкий шрам на чолі, трохи нижче від волосся. Він навіть личив Локвудові — як йому личило просто-таки все. Проте я знала, що цей шрам — наслідок моєї помилки, й думка про це боляче пронизувала мені серце.  

А ще я ніяк не могла подолати свого роздратування. Так, я наразила його і всіх інших на небезпеку, цього я аж ніяк не відкидаю. Та хіба можна цим виправдати Локвудове бажання відгородитись залізним бар’єром від усіх і насамперед від мене?  

Щоправда, таким відлюдьком Локвуд був завжди. Найчастіше його відповіддю на все було мовчання. Він, напевно, став такий після смерті Джесіки...  

«Л   молодший брат не зміг запобігти нападові на сестру...»  

До речі, ось чудовий приклад — його сестра. Він   дещо    розповів нам з Джорджем про неї, та цього замало. Я досі не могла зрозуміти, що ж тоді сталося в її кімнаті. І не дізнаюсь, якщо Локвуд не розкаже мені сам.  

Проте ні—чого вже тут лукавити: дізнатись про це я   можу. У мене є    Талант, спроможний прояснити ту давню трагедію. Тому, проходячи в гніві й відчаї коридором другого поверху, я частенько позирала на ці двері.  

Минув тиждень. Джордж продовжував свої пошуки, Голлі і приймала замовлення, а череп дошкуляв мені своїми недолугими жартами. Ми з Локвудом і далі працювали поодинці.      

Біля станцій метро з'явились плакати, які запрошували лондонців на карнавал: елегантні від «Фіттес» із чітким текстом на сріблястому тлі, що повідомляли про майбутнє свято «Повернімо людям ніч», і яскраві від «Ротвела», з золотим карикатурним вишкіреним левом, що топче привида й тримає в лапі здоровенну сосиску. А тим часом на вулицях Челсі щодня відбувалися демонстрації й сутички між їхніми учасниками та поліцією: було чимало поранених, а поліція розганяла натовп водометами. Святкова ніч наближалась, проте атмосфера в місті залишалася нервовою й напруженою.  

Локвуд спочатку взагалі не збирався йти на карнавал — його обурювало те, що нас не запросили взяти участь у параді агенцій. Та невдовзі, на превеликий наш подив, ми одержали таке запрошення, ще й особливе. Панна Вінтерґарден, що нині розкошувала в своєму звільненому від привидів будинку, була серед почесних осіб, які мали очолювати карнавальну процесію. Вона й запросила нас приєднатись до цієї процесії — як своїх персональних гостей.  

Від такого впливового товариства Локвуд, звичайно ж. не зміг відмовитись. Тому в день свята ми вчотирьох вирушили пішки до мавзолею Маріси Фіттес, звідки мала розпочатись карнавальна хода.