Читати книгу - "Книга перша. У пошуках Дивли, LesykLab"

У центрі даху лежала на спині засипана квітами фігура багатозадачного асистуючого тьютора-робота нуль-шість.

Єва, не відриваючись, дивилася в заплющені очі й силіконове обличчя. Темрява поглинала все навколо, і неспокій у душі дівчинки поступово вщух. Ровендер обійняв її однією рукою за плечі.

- Сподіваюся, все так, як ти хотіла, Єва Дев'ять, - м'яко сказав він.

Єва шморгнула носом.

– Тепер вона завжди зможе бачити справжнє сонце та справжній місяць – завжди.

Ровендер схилив коліна перед Євою.

- У твоїй матері мешкав добрий дух. Люблячий дух. Дух, який ніколи не перестане існувати.

Єва здивовано зсунула брови і подивилася на нього, а він знову прийняв її за плечі.

- Бачиш, тепер вона живе в тобі, у всьому тому, чого вона тебе навчила. І чого ти ніколи не забудеш. Що ти скрізь носитимеш із собою… і якось передаси далі.

Єва кивнула і вийняла з сумки старий том «Дивовижного чарівника з країни Оз». Вона присіла і вклала книгу - незайману, в первозданному вигляді, - у гумову руку робота, що лежала просто над серцем.

- Дякую, - прошепотіла вона.

– Твоя Здивувала. – Ровендер подивився на книгу. – Ти не хочеш залишити її собі?

- Тепер це не важливо, Рові, - відповіла Єва і взяла його за руку. – Я вже знайшла, що шукала.

Епілог.

- То що, думаєш, ця штуковина довезе нас туди?

Єва і Ровендер знову були в таборі і вантажили решту нечисленних пожитків на глайдер.

– Так. На це може піти кілька днів, і нам доведеться час від часу заправлятися, але якщо погода не зіпсується, подорож буде приємною, – відповів Ровендер, затягуючи рюкзак і закидаючи його на вузькі плечі.

Єва зауважила, що обсяг рюкзака суттєво зменшився. А ще – що в її друга змінився колір. Полиняли блакитні мітки на його шкірі стали пронизливо-синіми. Єва пригадала голограми павичів – такий же переливчасто-синій, як у павича у хвості.

- Ну що, ти не проти політати? – спитав Ровендер.

Єва згадала, як, уперше вийшовши з підземелля, захотіла злетіти вгору і оглянути весь цей світ з безпечного хмарного укриття.

- Ага, - сказала вона з посмішкою. - Думаю, план годиться.

- Добре, - усміхнувся Ровендер.

«Подивися. Вгору. Зірки».

Єва заплющила очі. Звідкись здалеку до неї долинуло співаче послання Отто.

– Що таке? – Ровендер глянув на Єву. Та розплющила очі – свої світло-зелені очі.

– Отто. Він хоче, щоб я подивилась на зірки.

Обидва підняли погляд до нічного повітряного бані. Зменшуючий, але все ще великий місяць яскраво світив у небесах, на великій відстані від кілець Землі. Складаючись в одну діамантову стрічку, мерехтіли осколки астероїда і зоряний пил, що мчали по орбіті планети, і кожен такий уламок блищав, як яскрава зірочка. І раптом одна із зірочок над самим горизонтом відокремилася від кілець.

– Ти це бачив? - Єва мружилася в зникаючому світлі, намагаючись краще розглянути те, що відбувається.

- Можливо, метеорит, - припустив Ровендер і витяг підзорну трубу.

Крапка, що світиться, все падала і падала, і підлетіла близько до поверхні, але не врізалася в неї. Натомість вона ставала все яскравішою, все потужнішою і... більшою.

Легкий пустельний бриз доніс до вух Єви далеке торохтіння.

– А це ти чуєш?

- Точно не метеорит.

З темної висоти до них спускався великий корабель у формі сфери, піднімаючи хмари піску та пилу. Єва та Ровендер прикрили очі козирками долонь і дивилися, як літаючий апарат приземляється на короткі та товсті ніжки.

- Це з Соласа?.. Від королеви Охо?

- У королеви Охо немає великих кораблів, - відповів Ровендер, вивчаючи подряпані й облуплені знаки на корпусі. - Нічого подібного.

Судно було прикрашене жовто-чорними клітинами і вигляд мало досить пошарпаний, а на носі розташовувався круглий прозорий ілюмінатор. У задній частині корпусу стирчали два великі двигуни, турбіни яких голосно завивали, гальмуючи машину. Безліч маленьких прискорювачів оперізувало весь корпус. У пузатій обшивці з шипінням відкрився гідравлічний люк, з якого опустився трап.

Вражена і зачарована Єва завмерла поряд з Ровендером, чекаючи пілота.

Зсередини долинала гучна музика, потім її вимкнули. У трапа з'явилася пара брудних картатих кедботів. Вони почали спускатися, і Єва побачила: їхній господар – молодий хлопець.

Тобто людина.

– Привіт, – сказав хлопець. Виглядав він всього на пару років старший за Єву. Шкіра в нього була смаглява, вітерець тріпав забарвлену в синьо-коричневі тони непригладжену шевелюру. - Мене звуть Хейлі, - сказав він і простяг руку.

Єва та Ровендер перезирнулися.

На ластовинному обличчі Хейлі розпливалася кривувата широка посмішка.

– Та не бійся, – продовжив він із смішком. – Я вже давно тебе відстежив. І прилетів забрати додому.

Кінець книги

Кінець