Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Крила кольору хмар 📚 - Українською

Читати книгу - "Крила кольору хмар"

293
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крила кольору хмар" автора Дарунок Корній. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84
Перейти на сторінку:
втратою, а вони завжди дуже практичні.

— Я теж не відступлюся, — стиснув зуби Віктор. — Про Аду сірі можуть забути, та зраджувати не вміє… Аби ж її швидше всьому навчити, щоб ніхто більше не посмів використовувати.

— Знайдуться вчителі, не переймайся. Хай тільки окріпне. Коли душу з тіла видирають, а потім назад повертають — ще той стрес для людського тіла. Краще поволі, не поспішаючи все робити, без надмірного втручання. А може, ти, Вікторе, натякаєш, що під час народження з кольором крил наплутали?

Віктор кволо всміхається:

— Якби ж то! Ще скажи, що в пологовому будинку підмінили… Немає ніякої плутанини. Існує загальноприйняте судження, що колір крил визначає твою приналежність до янголиної касти, як людський колір шкіри — приналежність до раси.

— Та ну тебе, Вікторе. А приналежність до добра і зла що визначає? Може, розмір ноги? — іронізує Ілля.

— А що з Мечиславом? Тобто з його смертю. Розслідування проводиться чи ні? Дивно, але досі ні Аду, ні когось із нашого оточення, тобто зі свідків, не допитували. А часу ж багатенько спливло, — несподівано запитує Віктор і, здається, сам трохи дивується.

— А-а-а-а! Я й забув, що тобі не до Мечислава було і ти всіх подробиць не знаєш. Усе гаразд. Якщо можна так висловитися в цьому випадку. Свідків «природної» кончини Мечислава аж забагато, це декілька десятків поважних громадян та гостей нашого славного міста. І всі твердять одне і те ж: бачили на власні очі, як несподівано Мечислав схопився руками за горло, тоді за серце, почав задихатися, хрипіти, впав на коліна і за секунду лежав горілиць непорушно. Лишень одиниці зуміли «побачити» те, що відбулося насправді. Але хіба про таке розкажеш? Хто ж повірить? А тоді… Кинулися до чоловіка допомагати, благо, в товаристві були і фахові медики. Тим часом викликали «швидку», а за нею і міліцію. А тоді стандартна процедура. Тіло, звісно, без ознак насильницької смерті або підозри на таку. І прибулий на місце події лікар у присутності працівника прокуратури констатував факт кончини. Розтин показав: раптова смерть від інфаркту міокарда. Найбільше говорили таке: «Звісно, то, очевидячки, від стресу, котрий спровокований невтомною турботою за рідне місто благодійника та мецената Мечислава Світозаровича Великого». Благо, що всім у той момент було не до Ади. Ти вчасно її забрав. — Ілля старається не дивитися на Віктора, коли це розповідає. І не добрати зараз, чи засуджує він товариша за такий вчинок, чи навпаки, захоплюється ним. — А похорони Мечиславу влаштували пишні. І в новинах на центральних телеканалах не раз прокручували сюжет. Ще б пак, чомусь на похорон завжди сходиться більше людей, аніж на хрестини. Дехто прийшов тому, що статус вимагав, усе-таки колишній народний депутат, не останній бізнесмен міста і все таке, дехто для того, щоб переконатися: Мечислав справді мертвий, і це — не гарно зіграна театральна вистава.

Ілля зирить похапцем на годинник. Зрозуміло, що він не дуже охоче згадує про Мечислава. Удавано заклопотано морщить носа.

— Час, друже. Роботи багато. Краще на ось, тримай.

У долоні Іллі, а потім у Вікторовій виблискує велике рум’яне яблуко.

— Це ж не яблуко споку…?

— Ну ти геть того, — Ілля легко стукає товариша пальцем по лобі. — Це для здоров’я і тому, що просто смачно. І воно гарно підходить замість квітів, якщо вже твоя дівчина так категорично налаштована проти зрізаних й оформлених у букети напівмертвих рослин.

Віктор дякує щиро, а коли рушає до палати Адки, то раптом розуміє, що не запитав у Іллі найважливішого: чого той приходив? Невже тільки для того, щоб яблуко Аді передати і його підбадьорити? Несолідно якось. Зрештою, хтозна… Але від цієї думки в грудях хлопця на мить стає тепліше. Схоже, він дедалі більше починає розуміти загадкові реакції людей на всілякі важливі дрібниці.

Віктор якраз узявся за ручку дверей палати, коли почув розмову сестричок:

— Адо, а я вноці літала. Отак-отак літала! Клилами!

— Це ж чудово, Христинко.

— І лялю Ядвігу з собою блала!

— Молодець: і їй не сумно, і тобі захист.

— А давай я за тобою залецю вноці? Разом політаємо, от!

— Давай, але в мене поки не дуже виходить літання.

Адці поки що нелегко даються довгі речення, хай би що вона говорила. Дісталося їй сильно і морально, і фізично, ще й кілька разів поспіль. Але навіть через двері в її голосі вчувається тепло, любов та усмішка.

— Це ніцього! Ти лозумна, свидко вцися. Уві сні то дузе плосто.

— Уві сні справді все просто, — промовляє Ірен, відриваючись від книги, яку читає, поки сестри розмовляють. Хтозна, чи надовго її вистачить, та поки що дівчина твердо налаштована вступати наступного року до університету на філологію, хай і на заочне. Тим часом Ірен додає:

— Ой, а знаєте, дівчата, поки Христя вночі літала, то я вірша написала. І теж уві сні. Хочете послухати?

— Хоцемо-хоцемо! Дузе-дузе хоцемо, — лепече мала Христя і захоплено плескає в долоні.

Ірина відкашлюється і починає декламувати:

Так вічно просиш — неба, крил, літати!

От, на, візьми, і полети хоч раз —

не уві сні, а наяву, насправді!

Лети, лети!

Та потім без образ,

бо там, бач, протяги,

вітриська хуліганять,

за комір снігу, граду ще сипнуть.

А хмари — то такі вже пишні пані,

тяжка й холодна біла каламуть!

Там всі чужі, холодні, непривітні,

блакитна крига ріже по руках.

А тепле сонце? Так, його ще видно —

проміння інеєм скипає на губах.

Живи тим світом, де ріка і верби,

земля, трава, тепло очей людських…

Подумай, що тобі насправді треба:

холодне небо чи щасливий сміх?[7]

Іра вмовкає, тоді враз лунають гучні оплески, і Віктору здається, що він навіть відчуває, хай через двері, як усміхається його Ада. Тоді вклинюється мала Христя:

— А коли я вилосту, то навцуся і насплавді літати, не у сні! От побаците! Як у твоєму вілсику, Ілинко! І Аду навцу…

— Ну, навчи, — не стала сперечатися Ада.

— І Миска навцу, і Вітюсу, і Павлусу! От! І всім сподобаєця.

— І півміста навчи, — докинула Ірина, яка так і не змогла поки змиритися, що мала Христинка росте такою ж вигадницею, як Ада. Це ж треба! Ні, щоб хоч хтось із сестричок був би практичнішим!

— Ні, не тлеба півміста, — заперечує серйозно мала. — Півмісту мозе і не захоцеця літати, а вам — сподобаєця.

— Ну, як сподобається, то хай, — дозволила Ірен і перевела розмову на інше. — Адо, Христинин логопед каже, що справи з правильною

1 ... 83 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крила кольору хмар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крила кольору хмар"