Читати книгу - "Джури козака Швайки"

Проте татари, звичні до всіляких несподіванок, почали оговтуватися. То тут, то там спалахувала люта січа. Кілька сотень ординців згуртувалася неподалік від возів з полоненими, і сутужно довелося б козакам, якби не бранці. Розрізавши пута, вони хапали, що трапляло під руку, і кидалися на ординців зі спини.

Демко Манюня на мить зупинився, щоб витерти піт з чола. Зненацька хтось вихопив у нього з рук ковану довбню. Демко лише встиг помітити, що навколо голови його кривдника розсипалося довге волосся.

"Схожий на канівецького попа, — промайнула думка. — Звідкіля він узявся?"

— Гей, дядьку! — гукнув було Демко, проте одразу присів, щоб не зачепила його власна ж довбня. І поки Демко виламував дишло з найближчого воза, за канівецьким попом і слід прочах.

Затято билися татари. То один, то другий, набачивши щілину між козаками, поодинці шмигав у темряву.

Коли зійшло сонце, на полі бою залишилися самі козаки. Окроплені своєю й татарською кров’ю, вони підкидали у повітря шапки, обіймалися й кричали так, що можна було подумати, ніби починалася нова битва.

Один лише дід Кібчик намагався зберігати спокій.

— Ну, чого б то я так іржав? — докоряв він Левкові Заярному. — Ви що — жеребці? Це ж лише краплина від усієї орди. От прищемимо хвоста всім ординцям — отоді й репетуйте, скільки влізе!

— Гей, діду, ну чого ви такий? — відказував збуджений Левко. — Це ж ми вперше побачили татарські спини! Розумієте — вперше!

Поміж козаками ходив Демко Манюня і заклопотано питав:

— Ви попа не бачили?

— Якого попа? — здивовано озирався на нього то один, то інший козак.

— Того, що мою довбню поцупив…

І йшов далі. Нарешті він побачив свою довбню. Вона лежала біля столоченого ожинового куща. А під кущем сиділа, опустивши обличчя на коліна, довговолоса людина.

"Диви — кофту нап’ялив, — здивувався Демко. — І спідницю. Коли це він встиг?"

А вголос зажадав:

— Гей, дядьку, ану віддайте мою довбню!

Людина підняла змарніле обличчя, і Демко аж заточився з несподіванки.

— Це ви… тітко Мокрино… як же це…— І зненацька Демко заволав так, що аж коні схарапудилися: — Саньку-у, де ти? Твоя мати знайшлася-а!

І ніхто не звернув уваги на величезний гурт корів, що збилися докупи і глухо ревіли від запаху крові. А коли переможці рушили до плавнів, череда подалася слідом. Вів її здоровецький бугай. Він ішов попереду так поважно, ніби був не простим сільським бугаєм, а принаймні коров’ячим ханом.

Зненацька бугай звернув убік і подався до Грицика, який гарцював на невисокому татарському конику. Підійшовши ззаду до свого колишнього хазяїна, Петрик коротко ревнув і легенько штовхнув його в ногу широченним лобом. З несподіванки хлопець по-заячому зойкнув і пустив свого коника вчвал. Проте за кілька кроків отямився і вигукнув:

— Та це ж Петрик!

Так, це був Петрик. Нарешті і він став козаком, хоча й за татарської допомоги.

Корів вирішили відігнати у вибалок за найближ чою дібровою.

— Хай поки що там попасуться, — вирішив Вирвизуб. — А тоді видно буде.

ЖІНОК У ТАБОРІ НЕ ТРИМАТИ!

Скільки загинуло татарів, ніхто не рахував. Але ті, хто на чолі з Остапом повернулися з далекої погоні, хвалилися:

— Битого ординця, як тої полови. Куди не ступиш — там і лежать.

Порятованих бранців хотіли відправити назад негайно. Проте чоловіки запротестували:

— Нічого нам там робити, — заявив один з них, кремезний Юхим Затірка, на якому не було, здається, живого місця. — Залишуся у вас. Волію хоч трохи віддячити тим пройдисвітам.

Жінки — а їх було понад сотню — звісно, хотіли повернутися до своїх домівок. Проте вони були такі знеможені, що дід Кібчик вирішив трохи потримати їх на острові.

— Паша у нас гарна, — сказав він їм. — Попаcетеся трохи разом з чередою — і йдіть собі, куди хочете.

Серед бранців було з півсотні дітей Грицикового віку, або й молодших. Вони одностайно вирішили навіки залишитися в козаках. Проте на їхню думку дорослі не зважали, і хлопці люто заздрили Грицикові й Санькові, котрі час від часу пролітали повз них на своїх коненятах.

Козацькі роз’їзди постійно пильнували степ. Ні хто не мав ані найменшого сумніву, що розлючені татари ось-ось наваляться на козацький острів всією силою. Тож Остап Коцюба разом з дідом Кібчиком їздили по довколишніх місцинах, вирішуючи, де б краще влаштувати засідки.

Остап трюхикав слідом за дідом і зітхав:

— Звісно, тут непогано. Але за порогами куди краще. Є