Читати книгу - "Ім'я рози"

Тому, помисливши собі, що повинністю кожного доброго християнина є помагати своєму ближньому, я підійшов до неї і доладною латиною вельми лагідно мовив, що їй нічого боятись, бо я їй друг, в кожному разі не ворог, а вже напевне не той ворог, якого вона боїться.

Заспокоєне, мабуть, лагідністю, яка плила з мого погляду, дівча підійшло до мене. Я помітив, що моєї латини вона не розуміла, й мимоволі заговорив до неї своєю рідною німецькою говіркою, а це страшенно її налякало — не знаю, чи різкими звуками, до яких не звик люд тих країв, чи тому, що звуки ці нагадали їй про якесь пережиття, пов'язане з вояками, прибулими з моєї землі. Тоді, подумавши, що мова жестів і обличчя зрозуміліша, ніж мова слів, я усміхнувся, і вона заспокоїлась. І теж усміхнулась мені, і мовила кілька слів.

Я дуже мало розумів її наріччя, зрештою, воно відрізнялось від говірки, яку я трохи засвоїв у Пізі, але у тоні її я відчув ніжність, і мені здалося, ніби вона каже: «Ти такий молодий, гарний…» Новіцієві, який усе своє дитинство прожив у монастирі, рідко трапляється чути слова про свою красу, ба більше — його зазвичай наставляють, що тілесна уродливість минуща, і не варт її цінувати; але підступи ворога людського не мають меж, і зізнаюсь, що слова її про мою привабливість, нехай і оманливі, все ж ніжними пестощами влилися у мої вуха і нестримно зворушили мене. Тим паче, що з цими словами дівчина простягнула руку і пучками пальців торкнулася моєї щоки, тоді ще по-дитячому гладенької. Мені враз стало млосно, але в ту мить я не відчув ані тіні гріха у своєму серці. Ось на що здатен біс, коли напосідається на нас, щоб стерти з нашої душі усі сліди благодаті.

Що я відчував? Що бачив? Пам'ятаю лише, що почуття мої в ту першу хвилину зосталися німими, бо язик мій і розум не були навчені називати подібні речі. Аж потім на мене напливли інші, внутрішні слова, вимовлені й почуті деінде, в інший час і, безперечно, з іншою метою, але в ту мить вони здалися мені навдивовиж суголосними моїй радості, немов зродилися з нею єдиносущними, щоб дати їй вираз. Слова, які з'юрмились у печерах моєї пам'яті, піднялися на німу поверхню моїх уст, і я забув, що у Святому письмі та в житіях святих їх вживано для об'явлення речей далеко осяйніших. Але хіба була насправді різниця між щастям, про яке говорили святі, і тим блаженством, яке відчувала в ту мить моя вкрай схвильована душа? Моє завжди пильне відчуття різниці кудись пропало. А це, мислю собі, є достеменним знаком занурення у безодню власного єства.

Раптом дівчина здалася мені тією чорною, але прекрасною молодою, про яку мовиться у Пісні над Піснями. На ній було поношене платтячко з грубої тканини, яке безсоромно розкривалося у неї на грудях, а на шиї вона мала дешеве намисто з кольорових камінців. Та голова її гордо височіла на білій шиї, немов вежа слонової кості, а очі її були ясні, немов ставки Хешбону, а ніс її був немов ліванська вежа, а кучері на голові — немов пурпур. Так, кучері її були немов козяче стадо, а зуби — мов стрижених овець отара, що з купелі виходять, і кожен з них має свою пару, не виступаючи перед других. «Яка ж бо ти прекрасна, моя люба, яка ж бо ти прекрасна, — несамохіть зашепотів я. — Твоє волосся, мов козяче стадо, що сходить з Гілеад-гір, немов кармазинова стьожка, — твої губи, немов розрізане надвоє яблуко гранатове, — твої скроні, шия твоя, немов Давидова башта, на якій тисяча щитів повисло[190]». І я чудувався, настраханий і захоплений — хто ж вона така, що підноситься передо мною, мов вранішня зоря, прекрасна, мов місяць, осяйна, мов сонце, terribilis ut castrorum acies ordinata[191].

Тоді дівчина ще ближче підійшла до мене, кинувши в кут темний згорток, який досі вона міцно притискала до грудей, знов піднесла руку, погладила мене по обличчі й ще раз повторила слова, які я вже чув. І поки я вагався, чи тікати від неї чи ще ближче присунутися, поки голова моя стугоніла, наче сурми Ісуса Навина ось-ось повалять мури єрихонські, поки я палко бажав і водночас боявся торкнутися її, вона радісно посміхнулася, приглушено мугикнула по-козячому, розпустила шнурівки, які стягували їй плаття на грудях, скинула плаття, наче туніку, і стала передо мною — так Єва, мабуть, з'явилася Адамові в едемському саду. «Pulchra sunt ubera quae paululum supereminent et tument modice», — прошепотів я слова, почуті від Убертина, бо перса її здалися мені як двоє оленяток, близняток олениці, які серед лілей пасуться, її пупок був наче кругла чаша, в якій ніколи не бракує вина з прянощами, а живіт її — гора пшениці посеред польових квітів.

«О sidus clarum puellarum! — вигукнув я. — О porta clausa, fons hortorum, cella custos unguentorum, cella pigmentaria![192]» — і сам не знаю як, я опинивсь позаду її тіла, відчуваючи його тепло і терпкий запах незнаних мастил. Мені згадалось: «Діти мої, коли приходить любов безумна, безсилий супроти неї чоловік!» — і я зрозумів — чи були то підступи ворога, а чи дар небесний, однаково не в силі я був опиратися поривові, який заволодів мною: «Oh langueo, — заволав я, — Causam languoris video nес caveo![193]», бо ж уста її дихали запахом ружаним, і гарні були її ступні у сандалях, і ноги її були наче колони, і наче колони були вигинисті її стегна, робота рук мистецьких. О кохання моє, о моя люба у розкошах, цар у заплітках твоїх кіс упіймався, шепотів я сам до себе, і враз опинився в її раменах, і ми впали обоє на голу кухонну долівку, і не знаю, чи то я сам, чи з допомогою її умілих рук, але я звільнився від своєї