Читати книгу - "Коло смерті"

— Одна давня справа, яка стосується острова Вестьой. Мені розповідали, що ви з чоловіком часто там бували.

— Так, це правда.

— Чудово. Мені хотілось би перевірити деяку інформацію. Гадаю, ви зможете допомогти.

Жінка вагалася хіба секунду.

— Звичайно. Вам пасує сьогодні надвечір? Скажімо, о шостій?

Інґер Вііґ-Сьоренсен мешкала високо на схилі гори з краєвидом на місто й фьорд. Я вирушив до неї просто з контори, дряпався угору крутосхилом вузькою стежиною поміж рядами маленьких дерев'яних будиночків, які тулилися одні до одних. За якийсь час мені закололо в грудях, звело судомою литки, але я не зважав — приємно було відчути фізичне навантаження. Стара дерев'яна забудова закінчилася, та я дерся вище, доки не дістався туди, куди треба. А тоді став віддихатися, милуючись панорамою міста внизу.

Я очікував побачити перли на шиї, хімічно завиті кучері, каву, подану в крихких порцелянових філіжанках. Натомість мене пригощала дивовижним травним чаєм у керамічних горнятках маленька жіночка в потертих джинсах. Вона мала білосніжно-сиве, коротко стрижене волосся, засмагле, зморшкувате личко.

— Добре для травлення, — мовила вона, подаючи чай.

— А чоловік ваш удома?

— Ой, лишенько… я думала, ви знаєте. Він помер.

— Співчуваю…

Вона лиш махнула рукою.

— Вже одинадцять років минуло. Я навчилася жити сама. То ви з Гаральдом хотіли побалакати?

— Не конче саме з ним. Ви ж бували на Вестьой обоє?

— Ваша правда. Тиждень або два восени багато років поспіль.

— Спостерігали за птахами?

— Морськими орлами. Ви щось знаєте про морських орлів, пане Бренне?

— Та ні, власне кажучи.

— Дивовижні птахи. У 60-х роках їм загрожувало вимирання. Вони дуже вразливі до забруднення навколишнього середовища, та й полювання на них завдало значної шкоди. Але 1968 року орлів взяли під охорону, і тепер ми маємо цілком життєздатну популяцію уздовж всього узбережжя, від Фінмарку до Вест-Аґдера. Мій чоловік мандрував узбережжям, обліковуючи орлів.

— Приємно, коли деякі історії мають щасливий кінець. Бо ж тільки й чутно про загрозу зникнення видів тварин чи птахів.

— Ваша правда, але не варто думати, ніби морські орли вже в безпеці. Он планується спорудження вітряків уздовж узбережжя, а це катастрофа. Орли гинуть у лопатнях вітряків, — очі жінки виблискували, вона досі була надзвичайно жвавою і заангажованою дамою. — Та годі про це. Мушу визнати, ваш дзвінок мене заінтригував. Чим, на вашу думку, я можу допомогти?

— Двадцять п'ять років тому на Вестьой було скоєно два вбивства.

— Добре пригадую, — кивнула жінка. — Анна і… Сірі, так їх, здається, звали. Двоє юних дівчаток.

— Так, і моє запитання просте: чи були ви з чоловіком на Вестьой у той час?

Інґер пильно глянула на мене.

— А навіщо ви про це питаєте, пане Бренне?

— Арон Сьорвік, якого засудили за ці вбивства, є тепер моїм клієнтом. Я повинен з'ясувати, чи є підстави для перегляду справи.

— Зрозуміло…

— То ви були тоді на острові?

— Були, але жили цілком ізольовано, на північному мисі. А про те, що сталося, довідалися аж за кілька днів. То було… та ви й самі можете собі уявити. Все поселення вирувало…

Я аж судомно ковтнув. Вони там були. Вони реально існували. То не був маневр Франка задля відведення від себе підозри.

— Так, я собі уявляю…

— Але я не зовсім розумію. Якщо ви працюєте над цією справою, то мали б знати про наше там перебування.

— Чому? Що ви маєте на увазі?

— Ну, мали б одержати доступ до поліційних документів. Хіба ні? А, отже, мали б знати, що ми там були.

Не дурна жіночка, ця Інґер Вііґ-Сьоренсен!

— Тобто, хочете сказати, що вас допитувала поліція?

— Звісно! Як же інакше!

— Я не знайшов протоколів ваших допитів у матеріалах справи.

— Хіба документи такої ваги можуть просто так зникнути?

— Як правило, не можуть. Не знаю, що там з ними сталося, бо ж справа дуже давня, — я підвівся, гуло все тіло, пройшовся кілька кроків туди й сюди. — Я розраховую на те, що ви зможете пригадати свої свідчення. Розумію, коїлося те дуже давно, але я був би радий, якби ви хоч спробували пригадати.

Вигляд з вікна був просто фантастичний — усе місто, як на долоні.

— Що ж, — невпевнено мовила жінка. — Я