Читати книгу - "Ярославна"

Він же Коза, він же Гза, Гзак Брунович.

Один з найбільших і наймогутніших – після Кончака, – ханів Куманії.

Хан взагалі відважний, войовничий і гоноровий.

Нічого не відаючи про справжні наміри новгород-сіверського князя, як і про те, що він насправді йде не битися з половцями, а про щось там своє з Кончаком домовлятися, – лише подаючи те, як похід проти половців взагалі, – Кза, він же Коза, він же Гза чи Гзак Брунович, – швидко зібрав свою орду, що нараховувала кілька десятків тисяч вершників і…

І на голову розбив нечисленне військо князя Ігоря, а самого його захопив у полон – разом з сином Володимиром та іншими вцілілими русичами.

Коли про цю, як він казав, «витівку» Кзака дізнався Кончак – вже було пізно. Спалахнув гнівом на Гзака (хто його просив кидатись оружно та ще з переважаючими силами на новгород-сіверського князя), але справі вже зарадити не міг. Обмежився тим, що викупив Ігоря – той уже став рабом Гзака – та його сина Володимира, свого майбутнього зятя, і забрав їх у свою ставку – як дорогих гостей. На цьому похід Ігоря Святославича в Половеччину й скінчився.

Крім ганьби-неслави, з якої якось треба було вибиратися, були й гори трупів. У тому поході невідь за що полягло біля п’яти тисяч руських дружинників. І марно чекатимуть на Русі сім’ї загиблих – ніхто вже їх і ніколи Русі не поверне.

Літопис Руський:

«…Тоді на бойовищі Кончак поручився за свата свого Ігоря, тому що був він поранений.

Із стількох же людей мало їх врятувалося. Ніяким чином не можна було навіть тим, що бігли, утекти, бо, немов стінами сильними, огороджені вони були полками половецькими…»

Після триденного бою, коли стяги Ігоря упали, а сам він, поранений, опинився в полоні – із княжого золотого сідла пересів у сідло для рабів, – Кончак кинувся виручати свого необачного друга. Не торгуючись, викупив його у воїна на ймення Чілбук, який полонив руського князя і повіз його до своєї орди. (Пізніше він викупить в іншої орди і сина Ігоря Володимира).

І для Ігоря Святославовича все було скінчено. Хоч Кончак його й викупив з полону, але невідомо спершу було, у якій якості. А швидше всього, гадав Ігор, навіть у друга свого Кончака він все ж перебуватиме бранцем.

Простіше – рабом.

Хоча… Не зовсім мовби й так.

Формально – рабом. А фактично – гостем Кончака.

Погані вісті не лежать на місці – ще нашим пращурам було відомо. Вони, чорнокрилі, миттєво долають будь-які відстані. Увечері їх ще немає, а вранці вже плач і крики, жіноче голосіння.

Прилетіли лихі Вісті й до Путивля. Для Ярославни – грім серед ясного неба. Її ладо у полоні половецькому. Ігор із золотого княжого сідла пересів у сідло для рабів. Але це всього лише метафора: сідло для рабів. Яке сідло для рабів? Раб має пересуватися на своїх двох – сідло, бодай і рабське, то для нього, раба, забагато честі. Йтиме пішки – під виляски батогів. Та й у колодки можуть його забити. Путами його спутати – саме раз буде для раба.

Але таких принижень, звичних для раба, Ігор в половецькому полоні не зазнавав. Тим більше в Кончака, друга-приятеля свого.

Щоправда, викупивши його, Кончак привіз полоняника у свій стан мовби в ранзі раба. Невольника, який стає власною річчю у свого пана.

Більше того. Відомо, що в якості стражів з наказу Кончака до полоненого руського князя було приставлено аж 15 – щоправда, рядових – воїнів. Стерегли, виходить, добре? А ще 5 юнаків, але вже із знатних родів. Щось на кшталт західноєвропейських пажів. Бо полоняник все ж таки князь. Рівний ханові за статусом. Чи, може, навіть, і вищий за нього.

На цьому обмеження й завершилося. А втім, яке обмеження? Все це так, для людського ока, для красного слівця – стражі. Ігор по суті перебував в гостях у впливового і могутнього верховного хана Куманії – як його особистий гість. А 15 рядових воїнів, приставлених до нього, швидше були охоронцями. Аби ніхто бува з половців не вчинив що-небудь лихого руському коназу. Та й почесно для такого гостя мати персональну сторожу. А 5 юнаків із знатних сімей по суті прислужували йому, адже бранець теж із знатного роду. Бо до простих рабів знатних не приставляли.

Ігор був вільним у стані Кончака і воля його нічим не обмежувалася. Ба, він навіть їздив на полювання. Втративши дружину, князь у стані ворогів потішався з нудьги ловами. З яструбом ловчим, що його виділив йому Кончак.

Про це й у літописі Руському мова йде:

«Половці ж, поважаючи його (Ігоря – В.Ч.) як воєводу, не чинили йому утисків, тільки приставили до нього п’ятнадцять сторожів із синів своїх та володаревичів п’ять, так що їх усіх двадцять. Але волю вони йому давали, де хотів, там він їздив, і яструбом діяв лови, а своїх слуг із п’ять чи шість із ним їздило. Сторожі ж ті слухалися його і поважали його, і де він посилав кого – не перечили, робили звелене ним. Попа теж він привіз був із Русі до себе із святою службою: не відав-бо він Божого промислу і думав, що там йому довго бути. Та вибавив його Господь через молитву християнську, тому що многі за ним печалилися і проливали ж сльози свої за нього».

З Кончаком, тоді вже старшим ханом Половеччини, хоч не всі хани йому й підкорялися – хоча б той же Кзак, – Ігор Святославич під час свого перебування в полоні зустрічався чи не щодня – за бажанням половецького владики. Хан постійно запрошував руського коназа і майбутнього свата – до того йшлося, – до свого розкішного шатра, що заміняло йому терем руських князів. Воно було таким просторим, що хоч конем у ньому гасай.

Посередині, під отвором для диму вгорі, у який за світла заглядало сонце, а за темряви – рясні зорі, постійно, не затухаючи ні вдень, ні вночі, – навіть у найбільшу спеку, – горіло багаття, що його хан ласкаво називав багаттячком. Він любив вогонь і завжди, як випадала нагода, сидів біля нього, невідривно дивлячись у полум’я – і що він там бачив? – та підгодовував своє багаттячко хмизом, – у шатрі його були цілі в’язки – за цим слідкував довірений чоловік хана, його шатровий.

Коли б Ігор, поминувши пильну охорону, яка бовванами день і ніч стояла біля шатра, особливо біля входу, де