Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

І от, коли Макар з Репетюком уже майже підійшли до бібліотеки, яка містилася в павільйоні старої вокзальної будівлі, тут же, на території залізничної колії, їхню увагу спинила юрба людей біля паровоза, віддалік на сусідній колії, проти вокзального перону. З юрби чути було схвильовані вигуки, суперечку і чийсь начальницький голос, що порядкував.

Коли Репетюк з Макаром підбігли близько, натовп якраз розступився і з нього двоє носильників вивели під руки юнака. У юнака підгинались ноги, він заточувався, падав — півпритомний, півживий. Він був такий блідий і жовтий, що Макар з Репетюком не зразу впізнали в юнакові Шаю Піркеса. Вони кинулися до нього, нарешті впізнавши.

— Піркес!

— Що вам, Піркес!

— Ти живий?

Піркес звів на товаришів мутні, півмертві очі.

— Не я… Грачівський… він там… сам…

Перед паровозом, впоперек рейки, на два кроки спереду, лежала невиразна, безформна купа. Її не можна було й розгледіти з першого погляду. Далі, зовсім осторонь, лежав денцем донизу гімназичний кашкет. Синій кашкет з білими кантами та срібним гербом спереду — дві пальмові гілочки та ініціали гімназії між ними. Ініціали були виламані. Вигнаний з гімназії мав право доносити кашкет, але не мав права носити герб з ініціалами.

Грачівського ховали самі його батьки.

Гімназистам було суворо заборонено бути на похороні. Заборона на цей раз була навіть і не від директора. Заборона була від ротмістра жандармського ескадрону, що порядкував у місті і в залізничному районі. Тепер, за воєнного часу, він був комендантом міста. Наказ коменданта міста, ротмістра жандармерії, барона Ользе попереджав, що кожна особа не з родини й родичів родини самогубця, яка дозволить собі піти за труною, буде відповідати згідно з чинними у прифронтовій смузі законами воєнного часу.

Ми проводжали труну товариша здаля.

Путь на кладовище була по Одеській вулиці, повз залізничну колію на Одесу. Колія була на високому й широкому насипу. Там, на насипу, на околиці міста, де Одеська вулиця вже кінчалася і від неї вбік відхилялася тиха, зелена приміська Цвинтарна вуличка, там зібралися ми, товариші. Поміж чорної гімназичної форми та синіх кашкетів з білими кантами було рясно зелених штанів і чорних кашкетів учнів залізничної школи та вищого початкового міського училища. Залізничні техніки і «внучки»[181] [182]— наші непримиренні вороги, які били кожного гімназиста, коли він потрапляв один і беззахисний до їхніх рук, і яким ми, гімназисти, відплачували точнісінько так само, — ці «вороги» прийшли до нас розділити наше горе, наше обурення й нашу небезпеку. Ми тихо балакали й залюбки частували один одного цигарками.

А ще поміж інших блідо маячив пожмаканий, злинялий, блакитний, аж білий, старий, «заслужений» студентський кашкет. Це був кашкет Митька Ізвольського. Митька Ізвольський був старий, «вічний» студент[183]. Років з десять він кочував а факультету до факультету. Аж нарешті за «безпорядки» його викинуто з університету і вислано з столиці «по месту жительства». Він жив з приватних лекцій, з переписування театральних ролей та з інших випадкових заробітків.

Звідси, з високого насипу, було видно майже все наше місто. Залізничний насип, розтинаючи місто, панував над ним. Це був величезний залізничний вузол. Тепер у тиловій воєнній зоні це був видатний зафронтовий комунікаційний пункт. В центрі була станція — розкішний, найкращий вокзал-палац. На три боки від нього, виринаючи раптом з мережива привокзальних колій, розбігалися три радіуси залізничних напрямків: на Одесу, на Київ, до австро-румунського кордону. Одеська колія вибігала просто в степ — у широкі, горбкуваті поля, де-не-де поцятковані невеличкими перелісками, де-не-де покраяні глибокими химерно