Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

на одинадцяту годину вечора… Добре… — Він поклав трубку, повернувся до Юрія: — А ви зараз йдіть додому, погуляйте на повітрі. Нелегко сьогодні довелося? Знаю. Сам колись уперше допитував. Цілу ніч заснути потім не міг… Нічого, Юрію Сергійовичу, незабаром відпочинете. На цьому наша оперативна робота по фабриці «Оріон» закінчується. Мали документувати злочин і, здається, впоралися з цим завданням. Гнійник, який виріс на здоровому тілі, встановлено. Тепер інші товариші, працівники слідчого відділу, доведуть справу до логічного кінця… Щоправда, «Оріон» певний час ще нагадуватиме нам про себе… Насамперед зголосяться автори першого, анонімного, листа. Треба подякувати їм за те, що підняли тривогу, але водночас і зауважити — листи слід підписувати… Чесна людина не повинна боятися злочинців…

Вовченко підвівся. Виходячи, обернувся і, немов щось згадавши, сказав:

— Ходімте зі мною.

У своєму кабінеті підполковник узяв із сейфа знайому Юрієві хустинку, в якій було загорнуто листи й папери батька.

— Так нічого й не довідалися? — сумно спитав юнак.

— Передайте документи матері, — відповів Вовченко. — Єдине, що можу сьогодні сказати: батько ваш, Сергій Гармаш, загинув у бою з ворогом як чесна людина…

Юрій здивовано глянув на підполковника. Це, на його думку, була істина, яка не потребувала доведення.

— А щодо місця поховання, про це розмова згодом. На все свій час… Ну йдіть… Вітайте матір. Нагадую, об одинадцятій їдемо з Бородкіним…

«Спи спокійно, Маріє Панасівно»

Той самий фургон, яким Юрій привіз комірника до управління, тепер, повискуючи, брався крутим шляхом, що вів на кладовище. Промені фар вихоплювали з нічної темряви одноповерхові будинки, які ліпилися до гори, потім освітили видовище мертвого царства: огорожу, горбики, вкриті незайманим снігом, — наштовхнулися на гратчасту металеву браму.

Водій коротко посигналив, і густий звук трубно прогув над вічним спокоєм.

Старшина за знаком Вовченка стрибнув на землю, відчинив хвіртку і зайшов у будиночок, що стояв обіч в'їзду на кладовище. За кілька хвилин повернувся з трунарем, що ніс дві лопати. Трунар, якому перебили перший сон, довго морочився біля замка.

Нарешті брама відчинилась.

— До якої вам могилки?

— Бородкіної Марії Панасівни.

— Бородкіної?!

Трунар дивився у відчинені дверці фургона, але в темряві не побачив свого боржника.

— До самої могили не проїдемо.

— Показуйте шлях.

Трунар квапливо сів у кабіну. Він ще як слід не второпав, чого це в його володіння завітала міліція. Бо думка, нібито міліція шукає сліди давнього вбивства і що тихий Бородкін міг убити дружипу, ніяк не вкладалася в голові, а нічого більше придумати він не міг.

Можливо, йому здалося, що це триває один з його хворобливих снів, під час яких він відвідує разом із своїми боржниками і пекло, і рай, розмовляє з чортами та янголами, передаючи то одним, то другим своїх клієнтів, залежно від щедрості родичів небіжчиків.

Пробиваючись між голими деревами та кущами, фургон проїхав вузькою алеєю і зупинився. Всі вийшли, присвічуючи дорогу ліхтарями…

Тепер трунар оговтався і пересвідчився — все відбувається на землі, а не на небі, бо угледів Бородкіна, який зараз здався йому ще меншим, таким коротеньким, що для нього і дитяча домовина до міри була б. Вигляд у колишнього комірника був такий знічепий, що думка, нібито Бородкін убив дружину й тепер міліція через багато років узялася за цю справу, легко вклалася в голові, тягнучи за собою довгий хвіст гірких міркувань про підступність і облудність людської натури.

Присвічуючи ліхтарями, всі, крім водія, рушили до могили.

— Тут, — промовив трунар. — Оце Бородкіна, — показав він на засніжений горбик за огорожею.

Ключа під огорожі у комірника не було. Її підважили, витягнули із землі й перенесли на стежку.

Всі стовпилися біля могили і мовчали. Ні Вовченко, ні Юрій не подавали команди.

— Та рийте ж! — скрикнув Бородкін. Він вихопив з рук трунаря лопату і вдарив об тверду землю. Потім оддав лопату трунареві, немов хотів тільки показати, як треба копати.

Вовченко сказав:

— Починайте. — І трунар разом із старшиною заходилися біля могили. Раз по раз чувся скрегіт залізпої лопати об щось тверде.

— Це горщики від квітів, горщики!.. — пояснював комірник, коли підполковник або Юрій піднімали їх. — Коробка далі, глибше.

Він нахилявся, голими руками порпався серед холодних грудок, немов боявся, що копачі викинуть її разом із землею.

Здивований поведінкою Бородкіна і ще не здогадуючись, у чім річ, трунар подумав, що старий збожеволів.

Горбика вже було наполовину зрито, коли раптом комірник вигукнув:

— Стійте! Я сам…

Він кинувся рити пальцями в кутку могили і врочистим хрипким голосом промовив:

— Вона!

Руки його разом із залізною коробкою, освітленою ліхтарем, дрібно тремтіли.

— Гаразд, — сказав Вовченко.

Старшина повернув лопату трунареві.

— Все? — спитав підполковник. Бородкін трохи помовчав, немов ще боровся сам із собою.

— Тут десять тисяч. Радянські. І документи: виклик, дозвіл консульства… Ви дали мені слово. Ви мене відпустите?..

— Я не давав вам такого слова, Бородкін. Я не маю права відпускати чи не відпускати… Ви прекрасно це знаєте. Я обіцяв: усвідомите провину, повернете все награбоване, будемо клопотатися…

— Копай, копай! — істерично вигукнув комірник. — У головах є ще труба.

Незабаром лопати на щось наштовхнулись.

— Тридцять п'ять тисяч, — хрипко промовив, Бородкін, висмикнувши із землі довгу запаяну трубу. — Долари… Все, що маю, все, що зібрав за життя! Все!.. Забирайте, беріть, користуйтесь…

Тицьнув трубу Вовченкові, який, хоч і натяг рукавиці, узяв її з помітною гидливістю.

Яму стали засипати. Трунар сердито кидав лопатою. Що завгодно міг би простити своєму неоплатному боржникові, але така несподіванка, так пошитися в дурні! Тяжкі думки наповнювали його ненавистю до