Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Емілі лежала й подумки описувала свою пригоду, аби згодом умістити опис у щоденнику. Ще відчувала острах, та вже не так гостро. З радістю передчувала, як завтра писатиме за столом у червоному покої. Це буде неймовірно цікаво!

Дуже втішно було усвідомлювати, що біля неї лежить великий розумний пес. На породах собак вона зналася не так добре, як на породах котів. Але їй вистачало і того, що це створіння дивилося на неї трохи не людськими очима — розумними, вірними, приязними; воно явно її охороняло. Сірий котик є також милим створіннячком, але жоден кіт не сидів би отак поруч і не вселяв би в неї бадьорість своїм поглядом.

«Здається мені, — подумала Емілі, — що пес таки ліпший від кота, особливо в скрутні хвилини життя.»

З півгодини минуло, поки вернувся Дін Пріст.

— Дякувати Богові, ти не зірвалася, — пробурмотів, угледівши Емілі. — Я не мусив бігти так далеко, як припускав: мотузка знайшлася в порожньому човні край берега. Тепер я спускатиму до тебе мотузку. Чи стане у тебе сили вчепитися за мотузку і, якщо земля осуватиметься, триматися за неї доти, допоки витягну тебе нагору?

— Сподіваюсь, — відповіла Емілі.

Дін Пріст зав’язав міцний вузол на кінці мотузки і спустив до Емілі, а другий кінець прив’язав до грубого пня.

— Готово!

Емілі прошепотіла: «Боже милий, допоможи!» — і щосили схопилася за вузол. Тієї ж миті вона всім тілом зависла над прірвою, бо скельний виступ одламався й шубовснув у море. Дін Пріст аж тремтів од натуги. Чи вона в силі триматися за мотузку так довго? І тягнув, тягнув до себе мотузку з усіх сил. Емілі допомагала йому, чіпляючись ногами об майже прямовисну скельну стіну, де тільки могла. За хвилину вона була вже від нього на відстані витягненої руки. Нарешті Дін Пріст ухопив її за руку й витягнув на кручу, на твердий грунт. Емілі була врятована.

— Дуже дякую, — мовила, пригадуючи засади доброго виховання. — Ви врятували мені життя. А тепер… мушу на хвильку присісти. Дивне відчуття: ніби ноги тремтять.

Емілі сіла на камінь, трусячись дужче, ніж за весь час, поки їй загрожувала небезпека. Дін Пріст притулився плечем до старої смереки. Він так само трусився, витираючи спітніле чоло носовою хустинкою. Емілі приглядалася до нього з цікавістю. Багато чула про нього від тітки Ненсі, й незрідка її зауваги були доволі злостивими. Вона щоразу, не без деякої зневаги, називала його «Горбань», а Каролін безупину її поправляла, кажучи з притиском: «Дін». Емілі знала, що він закінчив не лише школу, а й університет; що літ йому двадцять шість (похилого віку, як думала Емілі); що має скривлену лопатку й одну ногу коротшу; що єдиною його пристрастю є книжки; що мешкає зі старшим братом, але багато подорожує; що, зрештою, всі Прісти остерігаються дошкульного вістря його язика. Тітка Ненсі називала його «циніком». Емілі невтямки було, що таке «цинік», одначе слово пробуджувало жвавий інтерес. Придивлялася до нього уважно й відзначила, що в нього вишукані, тонкі риси обличчя і буйне темне волосся. А губи мав досить вузькі, гарно окреслені; вони надавали обличчю рішучого виразу. Ці вуста їй сподобалися. Була би старшою, то зрозуміла б, чому: від них віяло добротою, ніжністю, а воднораз і силою.

Хоч був людиною калічною, та в ньому вчувалася велика гідність і внутрішня міць, що, врешті-решт, вирізняло всіх Прістів і що люди поверхові сприймали як пиху. Зелені прістівські очі, котрі з обличчя Каролін дивилися надміру допитливо і тим неприємно, а в Джима Пріста — навіть зухвало, тут споглядали на світ замріяно і трохи тужливо.

— Що, подобаюсь я тобі? — спитав Дін, з усмішкою сідаючи на камінь. Голос мав чарівний — милозвучний і ласкавий.

Емілі зашарілася. Знала, що не годиться дивитись на людину так настирливо. А, до того ж, він зовсім їй не подобався, тому вдячна була, що на відповіді не наполягав.

— Ти знаєш, хто твій мимовільний рятівник? — запитав Дін.

— Ви, мабуть, Гор… ви пан Дін Пріст, — відповіла Емілі, знов зашарівшись. Була на волосину від прикрої нетактовності.

— Ти не помилилася: я справді Горбань Пріст. І не соромся, що ледь не вимовила це прізвисько. Я не раз його чув. Такий-бо вже прістівський гумор! — Дін засміявся неприємним, деренчливим сміхом. — Причина такого, а не інакшого прізвиська, доволі очевидна. «Горбань» — це все, що я виніс зі школи. Скажи-но, як сталося, що ти опинилася на тому клятому скельному виступі?

— Думала про різні речі й не дивилася на дорогу, — зізналася Емілі.

— Одне слово, мріяла. Ну, то справдяться твої мрії. І взагалі: ти народилася під щасливою зорею. Нині була за крок від загибелі, але ж я нагодився вчасно. Як тебе звати, якщо маєш імення? Сумніваюсь у тім, адже в тебе шпичакуваті вуха! Може, через тебе я ввійшов у стосунки з добрими чаклунками?

— Я Емілія Берд Стар із Місячного Серпа, — досить холодно відказала дівчинка. Згадування про вуха вже починали її дратувати. Чи й справді в них є щось незвичайне, чудне?

А втім, цей горбань чимось її приваблював. Емілі швидко визначалася у своїй симпатії чи антипатії стосовно людей, яких зустріла вперше. За лічені хвилини вона вже знала, любить когось чи не любить, чи зовсім байдужа. А нині переживала дивне відчуття, що знайома з Діном Прістом багато-багато літ — може тому, що справжньою вічністю видався їй час, коли чекала його повернення з рятівною мотузкою. Не був гарний на вроду, зовні їй не подобався, та вже встигла його полюбити, душею привернулася до мудрого чоловічого обличчя з магнетичними зеленими очима.

— То ти панянка, що прибула в гостину до Попового Ставу? — запитав Дін Пріст, вельми здивований. — Тоді тітка Ненсі повинна ліпше тебе пильнувати. Моя люба, дорога моя тітка Ненсі!

— Я бачу, ви її не любите, — зауважила