Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

А ще його не залишало здивування: хіба не диво, що за лічені миті Дафна зуміла позбавити його здатності говорити і потім повернула йому цю здатність? Бракує ще, щоб вона цим користувалася, як засобом тиску! Ні, він не дозволить! Він вирветься з-під її впливу! Піде… поїде звідси! До біса!..

— Ч-ч-чому т-т-ти… — прошипів він, повертаючись до неї вже на шляху до дверей, — з-з-зробила це?..

— Що я зробила?! — у відчаї крикнула Дафна, щільніше завертаючись у простирадло. — Що?.. Ти ж теж хотів… Хіба ні?.. Ти відповів мені згодою…

— Т-ти… це… — продовжував він безпорадно виштовхувати слова, для більшої ясності вказуючи пальцем собі на горло і на низ живота. — Це…

І, будучи неспроможним більше переносити свою принизливу безпорадність, стрімко вибіг з кімнати.

Кілька годин по тому Дафне передали записку наступного змісту:

«Невідкладні справи в іншому маєтку вимагають моєї термінової присутності. Сподіваюся, ти поінформуєш мене про те, чим закінчилася твоя спроба…»

Якщо тобі щось знадобиться, звертайся до мого керуючого, він отримав відповідні розпорядження.

Саймон».

Невеликий аркуш паперу вислизнув із рук Дафни і повільно опустився на підлогу. З горла вирвалися ридання, вона притиснула долоню до губ, щоб стримати їх.

Він залишив її. Кинув. Виїхав від неї. Вона розуміла: він розлючений, і була готова до того, що не захоче пробачити її. Але вона й не могла подумати, що він може поїхати.

Навіть коли він вибіг з кімнати, грюкнувши дверима, вона не втрачала надії, що з часом їх розбіжності — якщо можна так назвати — зникнуть. Звичайно, вона була наївна, але ніхто не забороняє сподіватися. Вона вважала, що її любов до нього зможе вилікувати його від хвороби душі, вигнати з неї ненависть до минулого, спрагу помсти за перенесені страждання.

Яка нерозумна вона була. Як упевнена у своїх силах. В силі кохання. І як безглуздо з її боку було вірити у все це.

Перебуваючи в замкнутому колі сім'ї, вона, звичайно, мало що бачила далі свого носа, а життя виявилося значно складнішим, ніж їй уявлялося. І жорстокішим.

Дафна ніколи не уявляла, що всі блага життя будуть подані їй на золотому блюді, але вважала, що якщо навчиться керувати своїми помислами, зуміє ставитися до інших так, як хотіла б, щоб ставилися до неї — про що і тлумачить Євангеліє, - якщо зможе все це, то буде певною мірою винагороджена.

Не тепер, але можливо в майбутньому.

Однак те, що сталося зараз між нею та Саймоном, аж ніяк не залишало їй надій. Навпаки — підрубало їх під корінь.

У будинку стояла цілковита тиша, Дафна нікого не зустріла на шляху до Жовтої вітальні. Чи не уникають її всі слуги після скандалу, свідками якого хтось із них напевно був, і цей «хтось» цілком міг поділитися з усіма іншими тим, що почув чи підслухав?

Одні, можливо, зловтішаються, інші шкодують, але і від того, і від іншого не легше. Дафна зітхнула: сум, який її охопив, не вилікувати співчуттям — надто він великий.

З легким стоном Дафна опустилася на жовту кушетку в Жовтій вітальні, але довго лежати не могла. Піднялася, смикнула за шнурок дзвінка: самотність і тиша здавалися нестерпними.

Незабаром на порозі з'явилася служниця.

— Ви дзвонили, Ваша світлість?

— Будь ласка, чаю. Тільки чай, жодного печива, нічого.

Дівчина вклонилася та втекла.

В очікуванні чаю Дафна ходила по кімнаті, думки плуталися. Потім, згадавши щось таке важливе для неї, зупинилася біля вікна, поклала руку на живіт, заплющила очі.

«О Господи, — беззвучно благала вона, — будь ласка… будь ласка, зроби так, щоб у мене була дитина. Зроби це, тому що… Бо іншого шансу вже не буде».

Ні, їй не було соромно за те, що сталося. Спочатку вона думала, що просто згорить від сорому, не витримає, але зрозуміла — цього, дякувати Богові, не сталося. Адже сталося те, що сталося, не за заздалегідь задуманим планом. Вона не вмовляла себе, дивлячись на нього, сплячого: ось, він поки ще п'яний, і я можу зараз скористатися цим, зробити акт любові і зробити так, щоб насіння залишилося в мені.

Як вийшло, вона не може тепер ясно згадати. Хіба можна запам'ятати хвилини блаженства та розповісти про них навіть самій собі? Але вона знає, що в ті миті не усвідомлювала своїх дій — і він, очевидно, теж — і якщо вона не відпустила його, коли він хотів, то не тому, що задумала щось усупереч його бажанню, а просто не могла… І він, мабуть, не міг.

У голові в неї все перемішалося тоді: болісне заїкання Саймона, його застаріла ненависть до батька, її відчайдушне бажання мати дитину, образа на того, хто позбавляє її цього.

А тепер вона так самотня.

Легкий стукіт у двері перервав ці думки. Увійшла не юна служниця, а місіс Коулсон. Обличчя її було серйозне та сумне.

— Я вирішила сама принести вам чай, міледі, — сказала вона. — Можливо, у вас будуть якісь розпорядження. І ця жінка вже все знає, зрозуміла Дафна. Що ж, треба звикати.

— Дякую, місіс Коулсон, — сказала вона чужим голосом.

— Служниця сказала, ви не хочете їсти, — продовжувала економка, — але я насмілилася принести дещо, приготовлене до сніданку, міледі. Адже ви нічого ще не їли сьогодні.

— Ви дуже дбайливі, місіс Коулсон.

Дафні смертельно захотілося запросити економку сісти, випити з нею чаю, але ще більше захотілося поділитися своїм лихом, не соромлячись поплакати при ній.

Проте вона не попросила її залишитись, і жінка пішла.

Вгризаючись у печиво — голод все ж таки давав про себе знати, — Дафна вирішила, що не затримається ні на хвилину в цьому замку, а вирушить до Лондона, до себе додому.