Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Безцінний 📚 - Українською

Читати книгу - "Безцінний"

405
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Безцінний" автора Зигмунт Мілошевський. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 124
Перейти на сторінку:
чоловіка, а офіціант ставив на стіл пляшку горілки.

Незнайомця, якого представив Кароль, звали Сергій, і він був спеціалістом, про що Познанський сказав з таким виразом обличчя, ніби це був спеціаліст зі свердління отворів у колінних чашечках, через які потім протягував сталеві тросики, щоб тягнути жертв за своїм чорним БМВ. Що ж, навіть якщо й був кимось таким, то точно так не виглядав. Може, намагався справити таке враження, обтягуючи добре розвинену грудну клітку тонким чорним гольфом (мода, яка минула в Польщі двадцять років тому) і заправляючи його у чорні штани від костюма, оздоблені тоненьким паском зі срібною пряжкою. От тільки щоб справляти враження мафіозі, йому слід було б мати над цим вбранням обличчя мафіозі. Тим часом Сергієве обличчя було таке благодушне, ніби пан спеціаліст проводив свій час за грою з дітьми, роботою в благодійницькій установі й опікуванням хворої матері.

Польською говорив добре, з незначним акцентом.

— Кароль просто чудовий, — захоплювався він Познанським, ніби був у нього закоханий. — Без нього ми ніколи б не отримали цього портрета, не знаю, чи ви чули…

— Портрет Варвари Миколаївни Ханенко, — обірвала на півслові, — написаний іспанським імпресіоністом, власне, постімпресіоністом Ульпіано Чекою[83] наприкінці дев’ятнадцятого століття, викрадений німцями з Києва. Олія на полотні, дев’яносто на шістдесят, наскільки я пам’ятаю.

Хильнула чарку горілки, дозволивши Сергієві посидіти якусь мить з розкритим ротом.

— Досить вдалий портрет, на аукціоні коштував би кільканадцять тисяч доларів, але для вас мав передусім емоціональну вартість. Це портрет дружини Богдана Ханенка, засновника донині найважливішої колекції зарубіжного живопису в Україні, відомої головним чином завдяки одному Веласкесу і старим майстрам. На жаль, у реєстрі втрат з цієї самої колекції досі є ще кількасот картин, серед них один Чека. Ви цим займаєтеся професійно?

— Сергій.

— Займаєшся цим професійно?

— Я спеціаліст. — Вимовив це як «спеціяліст».

— Так, знаю, я чула. Але спеціяліст із чого?

Відчула знайомий свербіж роздратування. Останнім часом справді легко дратувалася. Треба порадитися про це з лікарем, може, це гормони, передчасна менопауза.

— Зоф’є, — втрутився Кароль. — Тут усе відбувається трохи інакше, ніж у нас. Сергій з нашої галузі, він історик мистецтва за освітою. А за фахом просто спеціаліст. Спеціаліст із речей, скажімо так, складних. Це означає, що він знає багатьох людей, а кожен із них теж знає багатьох людей. Розумієш? Кожне суспільство — це товариства, зв’язки, мережі. А Сергій вроджений штурман людських стосунків. Він може рухатися по цих сітях як павук і знаходити те, що потрібно. Не ці випрані й випрасувані дані з інтернету. Не оброблені й перетравлені відомості з преси. Не сухі матеріали з каталогів та урядових баз даних. Справжнє.

— Від людей і з пам’яті, — додав Сергій, киваючи головою на знак того, що сам не пояснив би краще, ніж Кароль.

Докторка Зоф’я Лоренц довго дивилася на щире обличчя блондина.

— Нам треба знайти людину, про яку ніхто нічого не знає, — мовила нарешті.

— Як завжди, — Сергій променисто посміхнувся. — Як завжди.

6

Біль від утрати нагадує комбінезон із терну. Спочатку не розуміємо, в чому річ, кидаємося навсібіч, внаслідок чого колючки роздирають шкіру й усе тіло спливає кров’ю. Тоді складаємося винятково з болю. Потім навчаємося, що метушня нічого не дає. Завмираємо, рани починають затягуватись, а ми переконуємо себе, що оговтаємося. Врешті потрібно ворухнутись, і тоді ми усвідомлюємо, що комбінезон залишиться з нами назавжди, а наша шкіра вкрита ніжними рожевими шрамами, готовими відкритися, боліти й кривавити від найменшого поруху. Жити в комбінезоні так, як раніше, неможливо. У ньому неможливо забути про біль і жити нормально.

Він довго шукав відповідну метафору, і ця видалася йому найбільш влучною.

Може, саме тоді, коли Зоф’я і Кароль обговорювали свої емоційні травми у львівському ресторані, Ліза з Анатолем у ліжку хорватського пансіонату поводилися так, ніби хотіли притлумити свій біль, у шаленстві їхнього сексу було щось розпачливе.

Анатоль хотів нарешті припинити бачити цей триклятий знімок, ці обійми й усмішку на пірсі в Сопоті. Хотів перестати чути голос, який каже, що тільки справжнє кохання може вилікувати серце.

Ліза хотіла, аби хоч на мить з-під її повік щез образ палаючого Стена Борґа, а в голові змовкло звіряче завивання конаючої людини.

Тому не так кохалися, як трахалися. Раз за разом, ніби біль додавав їм сил, ніби кожна пауза й мить перебування з власними думками становила загрозу. Кусаючись і дряпаючись, болісно вигинаючись і розтягуючись, без жодних ігор у пестощі й любощі.

Коли врешті впали, ледве живі, подряпані так, наче голяка продиралися крізь малину, мокрі від поту й фізіологічних рідин, обоє вирішили, що це, власне, був найкращий секс у їхньому житті. І що справді почуваються краще. І що це вже щось, навіть якщо цей стан триватиме лише мить.

— Навіщо тобі ці картини? — запитав Анатоль.

— Що?

— Я давно хотів тебе запитати, навіщо тобі ці картини. Не можу цього зрозуміти. Не розуміюся на мистецтві, не маю бабла. З моєї точки зору ти мала все. Навіщо ризикувати, щоб добути шматок кольорового полотна, яким навіть не можна похвалитися. Ти крала на замовлення?

— Ні. Вони всі у мене. Не скажу, де саме, але в надійному місці. Ну гаразд, я продала кілька тих, які не справляли на мене враження, щоб мати трохи готівки на поточні витрати.

— Трохи?

— Трохи мільйонів.

Промовила це таким тоном, що він не витримав і щиро розсміявся. Міг би полюбити цю дівчину. Жінку, радше.

— Сказати тобі, як я розумію живопис? — запитала вона мить. — Не хвилюйся, я не Лоренц, ніякої лекції не буде.

— Ну.

— Живопис — це світло. Звичайна фізика. Світло видобуває все з небуття й відбивається від усього, переломлюючись у різний спосіб, завдяки чому народжуються кольори. Живопис — це спроба відтворення цієї швидкоплинної миті, коли відбита від світу нескінченна кількість променів світла падає на сітківку. Просто?

— Мабуть.

— Звісно, це вдавалося багатьом художникам і раніше. Але тільки мій Клод та інші імпресіоністи показали, що світло — це життя. Їхні картини промовляють: живемо у світі світла. Не у світі, де світло розвіює морок. Не у світі, де світло веде нас крізь темряву й чекає наприкінці чорного тунелю. Просто в світі світла й життя. Ти знаєш, що вони не використовували чорного кольору?

— Справді?

— Справді. Тобто, не були догматиками, але всього досягали, змішуючи тільки ті кольори, які є у веселці. А що таке веселка? Світло, розщеплене крапельками води. Їхні найкращі картини — це вхоплена мить світла, як крапля життя, залита

1 ... 82 83 84 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безцінний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Безцінний"