Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

високих вилиць, широко поставлених глибоких очей) і цілковито не пасуючи до всього іншого — одягу й довколишньої обстановки загалом. Якщо не зважати на куці шорти, з яких стирчали волохаті ноги, й дивитися лише на вимиту та старанно вкладену феном чуприну, чоловіка можна було сприйняти за бармена з елітного диско-клубу, а не за кухаря, що варить їдло для якихось приблуд, горлорізів і індіанців мачігуенга. У віддаленому лівому куті намету двоє індіанців сиділи, схилившись, над тазиком і чистили великими ножами картоплю.

Попри ранню годину, під прогумованою крівлею намету починало парити. На скронях кухаря в рожевому фартухові висіли мутні краплі поту. Над мийками стриміла поличка з двома сітчастими колонками, до яких через неймовірне переплетіння зелених і червоних дротів було під’єднано пошарпаний CD-плеєр «Walkman». Звучала «Metallica», боляче шарпаючи й без того натягнуті нерви Сатомі. Джеймс Хетфілд низьким приємним голосом рокотав:

…and the road becomes my bride

I have stripped of all but pride

So in her I do confide

And she keeps me satisfied

Gives me all I need[118].

— Зараз домиються тарілки, — чорнявий повернув чисто виголене підборіддя в бік доісторичної посудомийної машини «Lady Kenmore» зі схожим на піаніно рядком білих кнопок на панелі керування та стилізованими під темне дерево передніми дверцятами; випущена наприкінці 1960-х машинерія тряслась і буркотала, — ти їх витреш і поскладаєш отуди. А потім ми чекатимемо, поки ці два невмиванці, — кухар кинув косий погляд на мачігуенга, — дочистять картоплю, і почнемо готувати суп. Згода?

Дівчина вдруге кивнула, ніяково переступивши з ноги на ногу. Зиркнувши на неї, він потягнувся рукою та вимкнув плеєр. Без Metallic’и в наметі стало якось порожньо, але ніби не так спекотно.

— Не бійся, — чоловік сяйнув посмішкою, — ніхто тебе не скривдить.

Японка звела голову й проказала:

— Я не боюсь.

— От і чудово! Ти перша дівчина в комплексі за… м-м-м… за весь час, що я тут, тому не думаю, що тобі щось загрожує. До речі, моє ім’я Марко, — чоловік іще раз усміхнувся. — Марко Молінарі, хоча сумніваюся, що когось із тих дармоїдів, які щодня наминають мої кулінарні шедеври, цікавить моє прізвище. Мене кличуть кухар Марко, та й усе.

Мабуть, про «кулінарні шедеври» він пожартував, адже на полицях із продуктами японка бачила лише макарони, боби, пакети з борошном і дуже мало спецій, але вона не засміялась. Провагавшись секунду, дівчина відрекомендувалась:

— Я Сатомі…

— Радий познайомитися, Сатомі, — Марко нарешті припинив терти руки рушником, схопився та підставив японці табурет. — Сідай, машина працюватиме ще хвилин двадцять.

Сатомі сіла, склавши руки на колінах.

— Ти трохи, тойво, подряпана. — Він здвигнув бровами, глипнувши на вкрите порізами лице.

— Це із джунглів. На нас щось напало, я тікала крізь хащі, а тоді… не пригадую. Страшенно перелякалась.

Італієць співчутливо прицмокнув губами.

— Не дивно. Вони підвісили вам Ерла Лембе. Я б сам дуба врізав від перестраху.

— Кого підвісили? Хто такий Ерл Ле… Лембе?

Кухар відвернувся й буркнув:

— Не зважай.

Сатомі нічого не зрозуміла, та вирішила не повертатися до цієї теми. Просидівши хвилину чи дві, наважилася запитати:

— Марко, що ви з нами зробите?

Молінарі уважно подивився на дівчину.

— Нічого… Наразі нічого. Звісно, склалося б краще і для нас, і для вас, якби тебе й твоїх друзів тут не було, і поки що я не уявляю, як вирішити цю… м-м-м… проблемку, та ми не вбивці, не якісь душогуби, Сатомі, ніхто не хоче вас кривдити навмисне. Пильнуй за тим, що говориш, спілкуючись із Джейсоном і його стрільцями, — пауза. — Ти ж знаєш, про кого я? Чотири амбали, обвішані зброєю, що нічого не роблять і вештаються Твердинею, — дівчина ствердно хитнула головою. — Так от із ними краще не жартувати. Решта — звичайні наймані працівники за контрактом, — Марко практично слово в слово повторив застереження Ірландця; принаймні цій частині його промови японка схильна була вірити.

— Карлик пропонував нас убити, — відзначила вона. — Казав, що ми тільки заважаємо.

Кухар стенув плечима.

— Той пігмей психований, не слухай його. Він чваниться, хоча насправді нічого тут не вирішує, — чоловік замислився. — Розумієш, одна з особливостей цього проекту полягає в тому, що про нього не повинен знати ніхто, крім самих учасників. Стаючи до роботи, кожен із нас підписав купу паперів про нерозголошення всього, що стосується і її, і цього місця. Я думаю, як тільки Джейсон вигадає варіант, прийнятний і для нього, і для вас, ви з ним мирно розійдетесь. Просто він повинен знайти спосіб примусити вас… — Марко прикусив язика та швидко переформулював речення, — …повинен упевнитись, що ви нікому не розкажете.

— Ти італієць? — перескочила на інше Сатомі.

— Oh, no, no! — смішно замахав руками Молінарі. — Veneziano! Я венеціанець! Це велика різниця.

— Як ти тут опинився?

Марко раптово спохмурнів, погляд застиг, як ніби звернений у порожнечу.

— Вибач, якщо я щось не те запитала. Як не хочеш, можеш не розповідати.

Чоловік потер рукою щоку.

— Та ні, все гаразд, усе нормально, — перед очима постало обличчя брата, звіддавна, ще з дитячих років, затерте, наче чорно-біла фотографія. Собі на сором Марко не пригадував, як виглядав Лука за тиждень чи за місяць до смерті. Він навіть не знав останніх слів, вимовлених братом: коли Луку винесли з підземелля, бідолаха вже був мертвий. — Мене забрав сюди брат Лука 2005-го. Я мав у Венеції крихітну піцерію, а разом із нею купу боргів. Не уявляв, коли зможу розгребтись. Ну, ти знаєш, зараз народ усе більше на їжу швидкого приготування переходить, чи на якісь заморські делікатеси, як оті… — він ледь не сказав «як оті довбані суші», та вчасно проковтнув кінець фрази. — Словом, ніхто більше не бажає традиційної італійської лазаньї, пасти чи піци, — розповідаючи, Молінарі продовжував у задумі терти щоку. — Мій брат був шукачем пригод. 2002-го поїхав до Бразилії, зв’язався з чорними археологами, двічі чи тричі ходив у джунглі на заході країни, а під час останнього походу зник. Не повернувся. Я вважав його загиблим, коли несподівано 2005-го отримав e-mail, у якому брат пропонував попрацювати кухарем для групи науковців у джунглях Перу. Лука був пройдисвітом, і я не повірив йому, проте, коли він покрив усі мої борги й оплатив квиток до Ліми, я вирішив летіти. І ось я тут.

— Уже сім років.

— Так. Платня, як у президента Сполучених Штатів. От тільки з рідними поговорити не дають… Сумую.

— А твій брат?

Марко зітхнув:

— Лука помер.

— Чому?

— Нещасний випадок.

Кухар брехав. Він чудово знав, що