Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Я тримаю в руках мобільник, але все ніяк не наважусь подзвонити. Перед Ніком був такий крутий, казав, що все зроблю, а тепер медитую на клятий телефон. Я взяв її номер у Ніка, сподіваюсь, Анна-Марія не образиться за це. 

Чорт… Фіг з ним, пан або пропав.

Поки не передумав, таки натискаю на кнопку виклику. Довгі гудки швидко змінюються на голос Анни-Марії:

 — Алло, Даня? Рада тебе чути!

— А у тебе звідки цей номер? — починаю діалог по-дибільному. Ну це тільки я можу так облажатись. — В сенсі… Як ти зрозуміла, що це я?

 — А… Нік мені дав номер. — швидко каже вона. 

— І коли він встиг, — бурмочу у відповідь. — Звідник. В сенсі… Я хотів запросити тебе сходити кудись. Якщо ти вільна… Коли ти вільна, от.

 — Зараз вільна, — схвильовано каже вона. 

Я дивлюсь на годинник: я наважився подзвонити їй аж майже о десятій вечора. Чорт…

— Зараз пізно, хіба що я я сам заберу тебе, — кажу рішуче. — Не хочу, щоб ти сама ходила чи їздила містом з якимись таксистами. Заберу і вирішимо, куди піти. Подумай, куди ти б хотіла сходити.

 — Можна поїхати до тебе, — тихо каже вона.  — Давно хотілося побувати в тебе в гостях…

Я сковтую слину. Вона поводиться трохи легковажно… Невже отак до  кожного одразу їде додому? Чомусь мене колять ці ревнощі. 

— Добре, я зараз приїду, скинь адресу…

***

Анна-Марія виглядає шикарно. Коли бачу її в чорній обтягуючій сукні довжиною трохи вище коліна, та в туфлях на високих підборах, що роблять її ноги ще довшими, то розумію, що закохався по вуха. Це так дивно… Я так мало її знаю, але впевнений, що кохаю її.

— Ти така красива сьогодні, — рука мимоволі тягнеться до її щоки. Торкаюсь ніжної шкіри і у мене таке враження, ніби це все вже відбувалося… Ніби ми завжди були разом. Якась нісенітниця… 

 — Дякую, — вона усміхається. — Я дуже рада, що тобі подобається ця сукня. Я довго думала, яку обрати, і мені здалося, що саме ця тобі припаде до душі…

— Ти впевнена… Ну, що хочеш поїхати до мене? — я все ж запитую її. — Я не хочу, щоб ти думала, що я поспішаю. Ми можемо піти в бар чи клуб, чи ресторан… Чорт, я коли побачив тебе, коли зараз торкнувся, подумав, що все саме так, як має бути. Це, певно, дивно?

 — Я теж так подумала, — відповідає вона. — Що все саме так, як має бути. Я хочу поїхати до тебе. Щось тобі показати…

— Добре, — я киваю, як телепень. Що вона може показати мені у мене ж вдома? Але мені все одно. Якщо Анна-Марія хоче так, то так все і буде.

Дорогою до мене я практично весь час мовчу. А от Анна-Марія весь час розповідає мені щось. Щось неважливе, нічого не значуще, але її голос мене заворожує. Певно, треба слухати уважніше, але все виходить так, як виходить. 

Коли я паркую машину і відкриваю перед нею дверцята, вона бере мене за руку і переплітає наші пальці.

Від одного цього дотику серце бʼється частіше. Ні, я не хотів, щоб ми просто переспали…

Ми піднімаємось ліфтом, все так само тримаючись за руки, а вже коли заходимо до моєї квартири, я кажу:

— Не хочу, щоб ти думала, що я несерйозний щодо тебе… Якщо це якийсь тест, я краще потерплю… Я не хочу на одну ніч. 

— Ти такий кумедний, — вона легенько торкається губами моїх губ. — Це не на одну ніч. Це на все життя. Тільки слухайся мене зараз, добре?

— Добре, — я киваю, ледь облизуючи губи після нашого поцілунку. Серце стукає швидко-швидко. Вона поводиться так, ніби… Ні, не може такого бути. Просто не може. Може, все це мені взагалі просто сниться? — Що саме я маю зробити? Я хочу на все життя… Я кохаю тебе.

Слова вириваються навіть раніше, ніж я встигаю подумати. Але це правда. Я кохаю її, чомусь я в цьому не сумніваюся.

 — Я теж тебе кохаю… — вона бере мене за руку. — Ходімо…

Вона підводить мене до дверей дверей, які завжди були замкнені, я думав, що там лежать якісь речі господині квартири. Анна-Марія дістає з сумочки ключ і відчиняє двері. 

І я бачу кабінет з компʼютером з декількома моніторами. Сковтую слину, підходжу ближче. 

Сідаю за стіл, торкаюсь правою долонею мишки, а лівою вмикаю кнопку на екрані центрального макбуку. Вистрибує запит паролю, я обертаюсь до Анни-Марії, а вона  каже:

— Спробуй, ти маєш пригадати… 

— Я не розумію… — я повертаюсь до клавіатури і ставлю над нею пальці. За мить вони ніби самі натискають на необхідні символи. Швидко і впевнено. А коли я натискаю "Ентер", відбувається вхід…

***

Ну, зізнавайтесь, хто здогадувався, а хто ні?