Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Сільське господарство, — повела Марія, — лісництво, садівництво, будівництво. Ще геологія і видобуток корисних копалин.

— І? — Анабель кивнула.

— Гончарство? — нерішуче пропищала вона.

— Ні. Основні галузі.

— У мене вже мізки не працюють! — Марія вдарила зошитом у ковдру, але, почухавши потилицю, все ж відповіла: — Вони щось там малюють.

— Карти, — сказала Анабель і кинула погляд на годинник. — Вони малюють карти. Це картографія. Тест за дві години. Зберися.

— Вам ще поснідати треба, — нагадала Люсі й прочистила горло, уже відчуваючи гіркоту диму на язику.

— Лишилося шість білетів, — сказала Анабель і кивнула до Марії. — Тягни.

Щойно вона простягнула руку до тумбочки, як раптом хтось ззовні постукав у двері.

— Заходьте, — дозволила принцеса.

Двері відчинилися, хоча не на повну, а лише на сантиметрів вісім, і звідти в спальню зазирнув Арон. Одягнений у пальто, з ціпком на поясі та з невеликими синцями під очима, він, видно, теж сьогодні не засинав. Зупинивши погляд на Люсі, Арон промовив:

— Можна тебе на хвилинку?

Розглядаючи його втомлений вигляд та згадуючи, на якій ноті вони розійшлися, вона не встигла відповісти, бо її випередила Анабель:

— Говори, що тобі там треба, у нашій присутності.

Він докірливо зиркнув на неї.

— Це особиста розмова.

— Не проканає.

Люсі з цікавістю кидала погляд між ними обома, доки не зустрілася очима з Ароном і завмерла.

— Гаразд, почну з того, що я помилявся. Тепер вийдеш зі мною поговорити?

Здавалося, він говорив щиро. Хоч Люсі й не мала особливого бажання, але, перезирнувшись з подругами, вона стенула плечима, після чого встала з ліжка та вийшла слідом за ним у вітальню. Там, схрестивши руки, почала слухати.

— Ти мене здивувала.

Він повернувся до неї обличчям і підперся спиною у стіну. Про втому кричав увесь його вигляд, але він чомусь не сідав на крісло, наче намагався здатися сильнішим, ніж був насправді, хоча слабкість — це не щось постидне.

— Себе теж, — зізналася Люсі.

На обличчі Арона засяяла неширока, але добра усмішка похвали.

— Але ж це було феєрично. Справді, я в захваті. Вкрала коня мого друга, поперлася самотужки штурмувати фортецю…

— То про що ти там помилявся? — перебила вона, не бажаючи це згадувати.

Опустивши погляд, він неквапливо заговорив:

— Клінтон виявився наче нормальним. Нерішучий, правда, через обережність, але це тільки на краще.

— Та невже?

Вона вирівняла поставу з більшою впевненістю від власної правоти, а Арон зітхнув, піднявши на неї жалісливі очі.

— І все одно мені хотілося, щоб герцогством керувала ти. Воно ж було твоє за правом, чому відмовилася?

Вираз Люсі спохмурнів від спогаду про страту, який відкрився їй лише пару тижнів тому.

— Я не хочу повертатися в той маєток. Не хочу навіть думати про це.

— Ти була такою щасливою, коли згадувала про нього.

— У тому й справа, що «згадувала», — гучніше наголосила Люсі й, опустивши руки, видихнула та спокійніше продовжила: — Це були просто спогади. Зараз все не так. Навіть у брами колір інший. І взагалі, політика мені нецікава.

— Навіть трішечки? — запитав Арон зі злегка зарозумілою посмішкою.

— Хіба що трішечки, — неохоче погодилася вона.

У розмові виникла пауза, однак цей час не здавався для Люсі напруженим. Навпаки — тиша й спокійний погляд Арона заспокоювали її. Десь за хвилину мовчанки він промовив:

— Завтра в Белаторському палаці збереться Рада герцогів для вибору короля. Я вже розформував Файрагон і буду там у якості герцога Бранадара. Хотів би тебе запросити, та, на жаль, не можна.

Намалювавши в голові картинку цієї важливої події, включно з обличчями знайомих герцогів, і згадавши, що генерал Патчерсон і генерал Конлі підпорядковуються герцогам Сикори та Ґрінвуда відповідно, Люсі враз зрозуміла, що її витівка могла заподіяти більше шкоди, ніж вона думала.

— Я ж не дуже попсувала твою репутацію? — запитала вона, не приховуючи відчуття провини.

На її подив, Арон лише стиха засміявся.

— О ні. Я б навіть сказав, навпаки, підвищила авторитет. Думаю, мене оберуть.

— Чесно? Хіба мій вибрик не поставив під сумнів твою владу? Генерали не могли не звернути увагу на те, що я не виконала наказ, а вони все швидко перекажуть своїм герцогам.

— Ти маєш рацію. — Він серйозніше кивнув, — Але вони також розуміють, що іншого правителя ти слухатимеш ще менше. — Тоді на його обличчі зблиснула посмішка: — Та й учора генерали не менше обговорювали те, як ти злякалася собаки й одразу ж заховалася за мене.