Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Чому Майкл? — запитала Евонна.

— Я теж не одразу зрозумів. Думаю, Алан хотів залучити когось зацікавленого в цій справі, аби йому можна було довірити таку велику суму грошей. Нас, Каннінґемів, мали зацікавити ці світлини та інформація, якою міг володіти Алан. По-перше, ми хотіли б дізнатися правду про Роберта. І, підозрюю, не лише це, але ми до цього ще повернемось. Я розумію, чому він вибрав Майкла: ти, Марсело, був адвокатом Роберта; об тебе, Евонно, будь-хто зламає зуби; ти, Одрі, уже не в тому віці — без образ. Особистий мотив, на який Алан покладався, щоб захистити гроші, зрештою спрацював проти нього, бо саме тому Майкл його вбив. А з угодою все було просто. Алан попросив за світлини суму початкового викупу: триста тисяч доларів. Тож Алан відкриває Майклові якраз достатньо інформації, аби втягнути його й Маколі, потім Майкл бере в Маколі гроші, щоб купити мікрокрапку в Алана. Алан віддає Майклові потрібне, а тоді Майкл мав передати світлини Маколі. Усе просто. Крім того, що все закінчується смертю Алана, а гроші Майкл лишає собі.

— Тому що в Майкла не було трьохсот тисяч доларів, — промимрила Софія. Я здивувався, що вона взагалі мене чула. — Ти казав, що він віддав тобі двісті шістдесят сім.

— Бінго, — відповів я. — Майкл узяв частину грошей, перш ніж відвезти їх Аланові. Чому він так зробив? — Якщо чесно, щодо цього в мене не було жодного доказу, окрім інтуїції, але я був досить упевнений у своїх висновках. Крім того, я саме ввійшов у раж, тож не хотів зупинятися. — У Люсі були проблеми з бізнесом. Вона втрачала гроші й застрягла з автівкою, яку не могла собі дозволити, зважаючи на суворі умови позики. Коли за сніданком вона сказала тобі, Марсело, що автівку вже оплачено, більшість із нас подумала, що вона просто захищається й напускає туману, як завжди. Але схоже на те, що вона не брехала. Майкл узяв частину грошей, щоб виплатити борги Люсі, включно з автівкою, і лише тоді відвіз решту Аланові. Мабуть, хотів переконатися, що з нею все буде гаразд, на випадок, якщо щось піде не так. — А ще тому, що хотів почати все із чистого аркуша й піти до Ерін. Я був радий, що Люсі тут не було й вона цього не чула. — Але він не передбачив, що це так погано скінчиться. Алан не дурень — він порахував гроші, зрозумів, що йому принесли не всю суму, й узявся за пістолет. Вони б’ються… решту ви знаєте.

— Усе це дуже цікаво, — не стримався Енді. — Але що із Чорним Язиком?

— Чекай, я ще не про всіх розповів. Ерін, Софіє, Марсело, ви не знаєте, що батьки Ребекки Маколі приїхали сюди — вони зараз у комплексі за горою. Отже, діставши мікрокрапку й дізнавшись, де поховане тіло, Майкл написав Маколі з в’язниці й попросив їх подвоїти платню. Шивон Маколі розповіла мені про це, коли я зустрівся з нею на курорті «СуперШред». Вона сказала: «Він знову хоче більше грошей». — Майкл сказав мені в сушарні, що викуплена ним річ «коштувала значно більше», ніж триста тисяч доларів, які попросив за неї Алан. — Майкл планував зустрітися з Маколі за горою, щоб продати їм світлини й тіло доньки, саме тому він притягнув труну аж сюди. Він розповів тобі про свій план, чи не так, Одрі?

— Я просила його цього не робити, — кивнула Одрі. — Але він уперся, тому я поїхала попередити їх сама.

— Перепрошую, — знову втрутився Енді, абсолютно не поважаючи мого майстерного нагнітання інтриги, — але, Ернесте, усій цій бандитській історії з викраденням уже тридцять п’ять років. Як це стосується того клятого попелу?

— Гаразд. — Я здійняв руку. — Розумію, про що ти. Повернімося до Зелених Черевиків. До нашої невідомої жертви — принаймні невідомої для більшості з нас. Власне, Люсі здогадалася про все першою.

— Якщо ти натякаєш, що її вбили, бо вона все зрозуміла… — Софія похитала головою, обережно притримуючи її. — Ми знаємо, що вона впала: на ній не було ніякого попелу і в неї були зламані кістки. І ніяких слідів боротьби.

— Ні. Вона й справді стрибнула, — погодився я, згадуючи, як Люсі приставляла собі до чола вказівний палець, коли ми балакали на даху: «Це краще, ніж ось так…» — Але вчора сказала мені, що краще б убила себе, аніж помирала від тортур Чорного Язика. Вона кинулася з даху, але тільки для того, щоб уникнути страшнішої смерті. Я думаю, вона пішла туди, щоб погуглити щось, перевірити якусь свою підозру. Наш убивця злякався й піднявся за нею, коли ми всі розійшлися по кімнатах. Пам’ятаєте, як вона злякалася, коли побачила фото Зелених Черевиків? Я подумав, що її нажахало усвідомлення того, що насправді сталося з Майклом, надто після того, як вона приписала собі частину провини. Але я помилився. Вона злякалася, бо впізнала того чоловіка.

— Ніхто з нас його раніше не бачив. Звідки Люсі могла знати того мертвого хлопця? — запитав Енді.

Він знову здавався найбільш спантеличеним. Усі інші мали такий вигляд, наче зрозуміли якусь частину історії, а тепер супили брови, намагаючись відгадати решту. Лише одна особа слухала все зі зціпленими зубами й незворушним обличчям. Здавалося, кожне моє слово закручує гвинт, напружує м’язи на шиї цієї людини.

— Я не сказав, що вона його знала, — зауважив я. — Лише що вона його впізнала. Вона бачила його лише раз — він виписав їй штраф за перевищення швидкості дорогою сюди.

Я замовк, спостерігаючи за ефектом. Люди озиралися собі за спини. Усі погляди тепер були приковані до когось, хто стояв у глибині кімнати.

— Кроуфорде, ці криваві плями на рукавах твоєї куртки лишилися не від того, що ти ніс тіло з гори. Вони на внутрішній поверхні зап’ястків. Людина, яка лишила ці плями, хапалася за своє горло. — Я провів гачкуватими пальцями по шиї, удаючи, що здираю пластикову затяжку. — Ти вдягнув форму мертвого чоловіка.

— Це ти, в біса, про що? — запитав Кроуфорд.

Я багатозначно всміхнувся Джульєтт, смакуючи свою наступну фразу, яку подаю тут саме так, як це сказав, жодним чином не прикрашаючи, про що вам гордо повідомляю.

Я повернувся до Кроуфорда:

— Я кажу, що навіть Артур Конан Дойл вірив у привидів. Чи не так, Джеремі?