Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

Приміщення було умебльоване так, як полюбляв Кай. Традиційні китайські серванти й екрани напрочуд гармонійно поєднувалися зі зручними сучасними кріслами. Цей стиль різко контрастував із тим, що панував в інших будівлях — із меблями з розчепіреними ніжками й синтетичними тканинами — писк моди минулого, який сьогодні мав незграбний і недолугий вигляд.

У приймальні президента Кай побачив міністра закордонних справ Ву Бая, що сидів на диванчику зі склянкою газованки. У чорному костюмі з візерунком-ялинкою, лискучій білій сорочці й темно-сірій краватці з тьмяно-червоною смужкою він мав бездоганний вигляд.

— Радий, що ви нарешті з’явилися, — саркастично промовив він. — Ще кілька хвилин — і довелося б казати президентові Ченю, що й сам не знаю, якого біса я тут.

Ву був його босом, тому раніше мусив би прибути Кай, а не навпаки.

— Я щойно з Яньдзі, — сказав Кай. — Перепрошую, що змусив вас чекати.

— Ліпше розкажіть, що ви, хай йому грець, задумали.

Кай сів і пояснив усе, а коли скінчив, настрій Ву змінився.

— Треба діяти негайно, — мовив він. — Президент має подзвонити в Пхеньян і застерегти Верховного керівника. Сподіваюся, ще не запізно.

Вийшов помічник і запросив їх до кабінету президента.

Дорогою Ву сказав:

— Першим говоритиму я. — Такий був протокол: галова розвідки підзвітний міністрові. — Скажу, що готується переворот, а ви дасте йому подробиці.

— Чудово, — відповів Кай.

Старших важливо слухатися. Будь-що інше образить Ву та Ченя.

Увійшли в кабінет президента — широкий і довгий, із великим вікном, що виходило на озеро. У реальному житті Чень був не зовсім таким, як на офіційних портретах, що висіли в державних установах, — низенький і з невеликим пузцем, якого на знімках не помітно. Утім, і враження справляв більш дружнє, аніж показував на публіку.

— Міністре Ву! — бадьоро привітався він. — Радий вас бачити. Як ваша дружина? Чув, вона перенесла нескладну операцію.

— Усе добре, вона відновилася. Дякую за вашу увагу, товаришу президенте.

— Чан Каю, я бачив вас ще зовсім маленьким, а зараз так і кортить сказати, як ви виросли.

Кай засміявся, хоч на минулій зустрічі Чень пожартував так само. Президент намагався бути привітним з усіма. Така була його політика: друг для всіх. Кай подумав, що тому варто почитати Макіавеллі, який учив, що ліпше вселяти в людей острах, аніж любов.

— Прошу, сідайте, Лей наллє вам чаю.

Кай тільки зараз помітив жінку середнього віку, що виринула наче нізвідкіля і стала наливати чай у невеличкі чашечки.

— То що, — повів далі Чень, — кажіть, у чому річ.

Як і домовлялися, Ву коротко змалював проблему, а Кай додав подробиці. Мовчки слухаючи, Чень двічі щось занотував перовою ручкою. Коли Кай завершив, Чень спитав:

— Ваша інформація з надійного джерела?

— Генерал Корейської народної армії, який уже багато років надає нам правдиві розвіддані.

Чень кивнув.

— Оскільки це таємна змова, отримати її підтвердження неможливо, але необхідно, бо від цього залежатиме наша відповідь. Вашому контакту відомо, які сили мають заколотники за межами Йонджодону?

— Ні. Але можна припустити, змовники щонайменше переконані, що мають потужну підтримку. Інакше вони не наважаться діяти.

— Згоден. — Чень на хвильку замислився. — Здається, у Північній Кореї вісімнадцять військових баз. Це так?

Глянувши на Ву, який, очевидно, не мав такої інформації, Кай відповів за нього:

— Так, товаришу президенте, все правильно.

— Дванадцять із них ракетні, й серед них дві з ядерною зброєю.

— Так.

— Насамперед нас цікавлять ракетні бази, а ядерні — найважливіші. «Чень вловив суть справи напрочуд швидко», — подумав Кай.

Подивившись на Ву, який згідно кивнув, президент запитав:

— Які ваші рекомендації?

Ву відповів:

— Необхідно будь-що припинити дестабілізацію Північної Кореї. Гадаю, ми повинні негайно повідомити Пхеньян. Якщо зробити це зараз, вони встигнуть придушити повстання ще до його початку.

Чень кивнув.

— Скільки б клопоту не завдавав нам Верховний керівник Кан, все ж ліпше хай буде він, аніж хаос. Як то кажуть, із двох гнилих яблук бери ціліше. Це і є наш Кан.

— Така моя рада, — мовив By.

Чень підняв слухавку.

— Наберіть Пхеньян, — розпорядився він. — Мені потрібно поговорити з Каном до вечора. Скажіть, що це надзвичайно важливо. — Скінчивши розмову, підвівся: — Дякую вам, товариші. Ви виконали першокласну роботу.

Кай і By потиснули йому руку й вийшли.

— Молодець, — похвалив By Кая на сходах.

— Тепер сподіваймося, що ми не спізнилися, — відповів той.

* * *

Телефон Кая задзвонив, поки він голився. Ім’я абонента було написане корейською. Кай не знав тієї мови, але одразу здогадався, хто це, й напружився.

— Так швидко? — зронив він уголос і взяв слухавку.

— Почалося, — промовив генерал Хам, якого Кай миттю впізнав.

— Що сталося? — Кай поклав електробритву й узяв олівець.

Хам говорив тихо, боячись, що його можуть підслухати.

— Перед світанком на Йонджодон прислали загін Сил спеціальних операцій, — відповів Хам. Йшлося про елітний підрозділ Корейської народної армії. Відтак продовжив: — Гадаю, це відповідь Верховного керівника на інформацію з Пекіна.

— Добре, — мовив Кай. Отже, Кан часу не гаяв. — І що було далі?

— Вони спробували взяти під контроль базу й арештувати старших офіцерів.

Каєві не сподобалося, як він це сказав.

— Що означає «спробували»?

— Почалася перестрілка. — Хам подавав відомості коротко й стримано, як його вчили. — Заколотники були на домашній базі й мали доступ до її ресурсів. Штурмова група прибула на гелікоптерах і не знала території. А ще думаю, вони виявилися не готові до такої кількості й рівня підготовки повстанців. Хай там як, а їхню атаку відбили, і база тепер під повним контролем бунтівників.

— Це погано, — мовив Кай. — Ми запізнилися.

Хам продовжив:

— Більшість штурмовиків убиті або в полоні. Втекти вдалося небагатьом. Я дзвоню з телефона вбитого. Усіх офіцерів, що не підтримали перевороту, заарештували.

— Кепсько. Що ще?

— Групи змовників є ще на двох найближчих до нас ракетних базах. Їм наказали починати діяти й відрядили підкріплення. В інших