Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

– Так! – відповіла Люцина. – Я заспіваю свою улюблену пісню «Океану Ельзи».

Мортіус розігнав машину, й вона мужньо помчала назустріч долі. Метрів за двісті він натиснув на сигнал. Якщо це не розбудило мешканців довколишніх кварталів, то рев обох тигрів безумовно. Соня вихопила білу хусточку й щосили нею розмахувала з вікна. Пісні Люцини, може, й не було добре чути, зате вона співала дуже щиро: 

Я не одна, ти — не один.

Мій телефон – 911!

Мортіус ледве не оглух. Він теж щось кричав, сам не пам'ятає що, і так захопився, що ледве не проминув потрібну вулицю.

– Годі! – сказала Соня. – Перестань сигналити!

Від тиші задзвеніло у вухах.

Мортіус витер зіпріле чоло:

– Здається, вдалося! Тобі би, Соню, командувати військом, хоча й не жіноча це справа...

– І не чоловіча! – відрізала Соня.

– Якби в Королівстві було нормальне військо, то на кожному перехресті не стояли б солдати чужої держави, а нам, іноземцям, не довелося б піднімати народ на захист їхньої Вітчизни!

– Що-що? – не второпала Соня.

– Нічого... – зітхнув колишній репортер. – Я ніколи не тримав у руках гвинтівки і нікого не вбивав, але зброя в мене є...

– Покажіть! – зацікавився Фелікс.

– Спершу знайдемо друкарню.

– Цікаво, навіщо ми так репетували? – задумливо мовила Люцина.

– Щоб нас почули, – відповів Тигрисик. – Я й не думав, що в мене такий чудовий голос! Мортіус завжди просив мене мовчати.

33

І цього разу їм пощастило. Правда, друкарня виявилась замкненою, але коли йдеться про порятунок Королівства, це не перешкода. Зрештою, одне вікно світилося. Мортіус зупинив машину просто перед головним входом.

– Тут, напевно, лише сторож.

Мортіус відкрив дверцята.

– Постривай, – спинила його Соня. – Ми достеменно не знаємо, хто там. Треба заїхати за дім, бо машина приверне увагу крутиголовців.

Такий уже був Мортіус – неуважний до дрібниць. Хоча його можна зрозуміти. Він же досі не викрадав автомобілів.

Люцина вийшла з фургона похитуючись. Нелегко витримати поруч із собою стільки децибелів. Потім вона згадувала, що мала відчуття, ніби побувала на рок-концерті.

– Ви що, газету збираєтесь випускати? – спитала дівчинка, побачивши вивіску.

– На це, на жаль, немає часу. У нас дуже мало часу!

Мортіус щосили загримав у двері. Як правило, в його місті сторожами працюють глухуваті підозріливі дідусі, яким не хочеться спати вночі. Але Мортіус знав, як до них підійти. Щоправда, ні з ким не ділився своїм секретом. А ну ж ним скористаються грабіжники крамниць чи складів! Однак нашого репортера чекало розчарування: сторожем виявився хлопець років чотирнадцяти. Він визирнув у віконечко, побачив Мортіуса й заявив:

– Не буду нікому відчиняти! Приходьте вранці.

– У нас немає часу! – обурилась Соня. – І ми – не крутиголовці.

– Я – теж. Дуже приємно! До побачення!

– Справа державної ваги! Іменем короля, відчиняй!

– Наш король помер.

– Знаю, знаю! Ви хочете бути підданими Імперії? Якщо ні, то відчини. До речі, не лякайся: з нами два тигри.

– І кіт, – вставив Фелікс.

Тигри і кіт не могли не зацікавити впертого хлопчиська. Він повідмикав усі замки й виглянув.

– Цікаво! – присвиснув він. – Але й товариство!

Мортіус сухо мовив:

– Нам потрібен комп'ютер і друкарський пристрій.

– А гвинтівку де взяли?

– Не твоє діло! – розсердилась Люцина. – Ми вкрали ще й машину, отам вона – на задньому дворі.

– Вона каже правду, – озвався Тигрисик. – Ти чув як ми кричали? Як у джунглях...

– Нічого я не чув. А ти що, вмієш розмовляти?

– Ми всі вміємо розмовляти! – з притиском мовила Соня. – Пусти нас досередини, тоді й поговоримо...

– Та заходьте вже... Тільки не поламайте чого.

Мортіус був трохи здивований. У них друкарні працювали вдень і вночі, друкуючи всяку всячину: від рекламних буклетів до журналів.

– У вас що, газети не виходять? Стільки подій...

Мортіус жадібно вдихав запах паперу й друкарської фарби. Друкарня була зовсім маленька, що його здивувало.

– Друкарня зачинена через траур.

– Як же люди дізнаються про новини?

– Для чого тоді телебачення й радіо?

Мортіус відвів хлопця вбік і став пояснювати причину їхнього візиту. Бо коли усі говорять разом, це довго. Хлопця звали Роланд, і довго він не роздумував. Ідея йому сподобалась, хоча довіри до Серединного світу він не мав. Надто ексцентричними були вчинки прибульців. Зрештою, Мортіус мав палке серце і щиро хотів допомогти громадянам Королівства. Таким людям тут вірили.

Роланд махнув рукою:

– Диктуйте текст! Я наберу! А ви – нічого не чіпайте...

Ніби малі діти прийшли на екскурсію. До речі, друкарні в Серединному світі були набагато досконаліші з технічного боку.

Люцина одразу здогадалась про наміри Мортіуса, бо вони мешкали обоє в одному місті, де під час виборів усі паркани обклеювали агітаційними плакатами з портретами кандидатів. Звідки люди б інакше довідалися, які вони хороші й скільки корисного можуть зробити? Навіть Люцині, яка ще не мала права обирати, на вулиці вручали брошури й листівки, просили передати батькам. Мама дякувала і складала все на купу в передпокої, бурмочучи собі під ніс: «Скільки гарних книжок можна було б видрукувати на цьому папері! Даремно тільки марнується!» Однак Люцина мала власну думку з цього приводу. Цікаво все ж дізнатися, що в їхньому місті живуть такі люди, що вони роблять, про що думають. Люцина з мамою жили дуже самотньо: дуже рідко ходили до когось у гості й так само до них майже ніхто не заходив. Навіть родичів не мали. Мама, щоправда, якось сказала: «У нас є родичі, але дуже далеко. Ми зустрінемось із ними, коли настане час».

«Який час?»

«Особливий», – відповіла мама.

Дивно, хіба час буває особливим? Щось трапляється вчасно або невчасно, от і все. У Серединному світі не відбувалося нічого, вартого уваги. Та відколи Люцина покинула його, одразу віднайшла друзів, і тепер не уявляла, як зможе з ними розлучитися, бо почувала себе в Королівстві, наче вдома. Їй навіть не було страшно крутиголовців і темряви незнайомого міста. Вона розмовляла з Тигрисиком, Сиволапом і Феліксом, і це зовсім її не дивувало. Пора вже порозумітися людям із тваринами. Вони зможуть