Читати книгу - "Талiсман"

— Він помер, так? Вовк! Мені шкода, Джек. Забий мене Бог! Я дурень! Дурень! — Вовк ударив себе кулаком по лобі і цього разу дійсно завив. Від цього в Джека захолола кров. Корівці почали стурбовано озиратися.

— Усе гаразд, — сказав Джек. Власний голос він чув наче збоку, ніби говорив хтось інший. — Але… звідки ти про це знаєш?

— Твій запах змінився, — просто сказав Вовк. — Завдяки твоєму запаху я знаю, що він помер. Бідний Філ! Який хороший хлопець! Кажу тобі просто тут і просто зараз, Джеку. Твій батько був хорошим хлопцем! Вовк!

— Так, — промовив Джек. — Був. Але ти звідки знаєш… його? І як ти дізнався, що він мій батько?

Вовк поглянув на Джека так, наче той поставив настільки просте запитання, що на нього навряд чи треба відповідати.

— Бо я пам’ятаю його запах. Вóвки пам’ятають усі запахи. Ти пахнеш, як він.

Гуп! Гумова палиця знову опустилася йому на голову. Джекові захотілося качатися по жорсткому, еластичному дерену, триматися за живіт і вити. Люди казали йому, що в нього батькові очі, батьків рот, навіть батьків талант до малювання, але йому ще ніколи не казали, що він пахне, як батько. Хоча він і розумів, що якась божевільна логіка в цьому є.

— Звідки ти його знав? — знову перепитав Джек.

Погляд Вовка здався розгубленим.

— Він приходив з іншим, — врешті вимовив він. — З тим, що з Орісса. Я тоді ще був маленьким. Той, інший, був злим. Той, інший, крав декого з наших. Твій батько не знав, — поспіхом додав він, якщо раптом Джек розізлився. — Вовк! Ні! Твій батько був хорошим. Філ. Той, інший…

Вовк повільно похитав головою. На його обличчі читався простий, очевидний вираз — це був спогад про дитяче нічне жахіття.

— Поганий, — сказав Вовк. — Він звив собі кубло в цьому світі, каже мій батько. Переважно він бував у своєму Двійнику, але походив з твого світу. Твій батько знав, що він поганий, але не міг це внюхати так само добре, як і ми.

Вовк закинув голову і знову завив — довге, жахне, жалісне виття луною відбилося від глибокого синього неба.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі (ІІ)

Із кишені своєї об’ємної аляски (він купив її у святому переконанні, що з першого жовтня Америка на схід від Скелястих гір перетворюється на крижану пустелю, і тепер обливався потом) Морґан Слоут дістав невеличку залізну коробочку. Під засувкою були десять маленьких кнопочок і прямокутник із тьмяно-жовтого скла, заввишки у півдюйма і завдовжки у два. Нігтем лівого мізинця він обережно натиснув кілька кнопок, і на екрані з’явився ряд цифр. Слоут купив цей ґаджет, що рекламували як найменший у світі сейф, у Цюриху. Якщо вірити продавцеві, навіть тиждень у крематорії не нашкодив би вуглецевій сталі.

Тепер сейф із клацанням відчинився.

Слоут відкинув два крихітних полотна з оксамиту ебонітового кольору, які так люблять ювеліри, і поглянув на те, що купив років із двадцять тому — задовго до того як народився цей малий виблядок, що зараз призвів до стількох проблем. Крихітний тьмяний олов’яний ключик, що колись стримів у спині механічного іграшкового солдатика. Слоут побачив іграшку у вікні крамниці онучкаря в дивному маленькому містечку Пойнт Венуті, штату Каліфорнія — місто, до якого він мав свій великий інтерес. Діючи під впливом імпульсу, надто сильного, щоб його відкидати (а нічого відкидати він і не збирався — Морґан Слоут завжди слухався інтуїції), він зайшов у крамницю і заплатив п’ять доларів за пом’ятого запиленого солдатика… хоча сама іграшка йому була не потрібна. В око йому впав ключ, який дещо йому прошепотів. Слоут витягнув ключик зі спини солдатика і сховав у кишеню, щойно вийшов з крамниці. Самого солдатика він викинув у смітникове відро біля книгарні «Небезпечна планета».

Тепер Слоут стояв біля машини в зоні відпочинку біля Льюїсбурга. Він витягнув ключ і оглянув його. Як і медіатор Джека, олов’яний ключик ставав на Територіях чимось іншим. Якось, повернувшись, він випустив його у вестибюлі їхнього старого офісу. І напевне, в ньому залишилася якась частка магії з Територій, бо буквально за годину той ідіот Джеррі Бледсоу підсмажився. Джеррі підняв ключик? Може, наступив на нього? Слоут цього не знав, і йому було байдуже. Чхати він хотів на лудильника Джеррі, а зважаючи на те, що чорнороб був застрахований і сума подвоювалася за умови нещасного випадку (доглядач будинку, з яким він часом курив гашиш, розповів Слоуту цю маленьку деталь), Морґан вважав, що Ніта Бледсоу не надто вже й переймалася смертю чоловіка — але він сам просто оскаженів через втрату ключика. Його знайшов Філ Сойєр і повернув, не сказавши нічого, окрім: «Тримай, Морґу. Твій щасливий амулет, правда? Мабуть, у тебе в кишені дірка. Я знайшов його у вестибюлі, коли забрали бідного старого Джеррі».

Так, у вестибюлі. У вестибюлі, де пахло так, наче там на максимальній швидкості дев’ять годин поспіль працював моторчик блендера «Ворінґ». У вестибюлі, де все почорніло, погнулось і розплавилось.

Все, окрім непримітного олов’яного ключика.

Який в іншому світі обертався на дивний громозвід — і який Слоут повісив на шию на тонкому срібному ланцюжку.

— Я іду до тебе, Джекі, — промовив Слоут майже ніжним голосом. — Час поставити жирний хрест на цій абсолютно безглуздій історії.

Розділ сімнадцятий

Вовк і стадо

1

Вовк розповідав про багато різних речей, раптово прокидався, щоб прогнати з дороги свою худобу, і раз — щоб спрямувати її до водопою, за півмилі на захід. Коли Джек запитав у Вовка, де той живе, новий друг лише махнув рукою в напрямку півночі. Він сказав, що живе зі своєю родиною. Коли за кілька хвилин Джек попросив детальніших пояснень, Вовк здивовано глянув на нього і відповів, що не має ні дружини, ні дітей — він ще з рік чи два не вступатиме у, як він це назвав, «місяць великого гону». Розпусна мрійлива посмішка, яка розквітла на обличчі Вовка, показала, що він із нетерпінням чекає на «місяць великого гону».

— Але ж ти сказав, що живеш із родиною.

— Ах, родина! Вони! Вовк! — засміявся Вовк. — Звісно. Вони! Ми живемо всі разом. Маємо охороняти худобу,