Читати книгу - "Сезон гроз"

— Він згадував про якусь нагороду, — Горицвіта, коли вже сів на якогось коника, тяжко було стримати. — Хтось з вас знає, про що це? Геральте?

— Навіть не здогадуюся.

— А я знаю, — похвалилася Тиціана Фреві. — І дивуюся, що ви не чули, бо справа гучна. Отож, Фолтест, король Темерії, пообіцяв нагороду. Якщо хтось зніме чари з його доньки, яку закляли. Її вкололи веретеном і приспали вічним сном, пліткують, що бідолашна лежить у труні в замку, оброслому глодом. Згідно з іншою чуткою, труна скляна і перенесли її на вершину скляної гори. Згідно з ще іншою, королівну перетворили на лебедя. А з іще іншою — що у страшну потвору, в стригу. Це все наслідок прокляття, бо королівна є дитям кровозмісного зв’язку. Такі чутки начебто розпускає Визімир, король Реданії, який має територіальні суперечки з Фолтестом, дуже з ним посварений і зі шкіри вилазить, щоб йому дошкулити.

— Воно й дійсно виглядає на побрехеньку, — оцінив Геральт. — Переказ якоїсь легенди чи казки. Заклята й перетворена королівна, прокляття як кара за кровозмішання, нагорода за зняття чарів. Класика і банальність. Той, хто це вигадав, не надто старався.

— Справа має виразний політичний підтекст, — додала двімвеандра, — тому Капітул заборонив чародіям втручатися в неї.

— Казка чи ні, але той цілий Кіт в неї вірить, — заявив Горицвіт. — Виразно поспішав до Визіми, до тієї зачарованої королівни, щоб зняти прокляття і здобути обіцяну Фолтестом нагороду. Чомусь запідозрив, що й Геральт туди намірився і вирішив його випередити.

— Він помилявся, — сухо заявив Геральт. — Я до Визіми не збирався. Не маю наміру втикати пальці в політичний казан. Це робота в сам раз для когось такого, як Бреген, адже сам він сказав, що є в нужді. А я — ні. Мечі повернув, не мушу витрачатися на нові. Засоби для життя маю. Завдяки чародіям з Ріссбергу…

— Відьми́н Геральт з Ривії?

— Це я. — Геральт змірив поглядом урядника, що стояв біля нього з набурмосеною міною — А хто питає?

— Це неістотно, — урядник задер голову і надувся, намагаючись поважно виглядати. — Істотним є судовий позов. Який я вам вручаю цього дня. При свідках. Згідно із законом.

Урядник вручив відьми́нові сувій паперу, після чого вийшов, не забувши обдарувати Тиціану Фреві презирливим поглядом.

Геральт зірвав печатку, розгорнув сувій.

– Datum ex Castello Rissberg, die 20 mens. Jul. anno 1245 post Resurrectionem – прочитав. — До гродського суду в Горс Веллені. Позивач: об’єднання Ріссберг, громадська організація. Позваний: Геральт з Ривії, відьми́н. Позов стосується: повернення суми 1000 словесно тисячу новіградських корун. Добиваємося: primo: наказу позваному Геральту з Ривії повернути суму в тисячу новіградських корун з належними відсотками. Secundo: сплати позваним судових коштів згідно з вимогами закону. Tertio: надання вироку права негайного виконання. Підстава: позваний виманив у об’єднання Ріссберг, громадська організація, суму у тисячу новіградських корун. Доказ: копії платіжних ордерів. Сума становила плату авансом за послугу, яких позваний у злій волі не виконав і не мав наміру виконати… Свідки: Бірута Анна Маргарита Ікарті, Аксель Мігуель Еспарца, Іго Тарвікс Сандоваль… Засранці.

— Я повернула тобі мечі, — похнюпилася Тиціана. — А заодно накликала на тебе біду. Цей возний обманув мене. Сьогодні зранку підслухав, як я питалася про тебе на поромній пристані. І відразу ж причепився, як реп’ях. Тепер я знаю, чому. Цей позов — моя провина.

— Тобі буде потрібний адвокат, — похмуро констатував Горицвіт. — Але пані адвокатку з Кераку не рекомендую. От поза судовим залом — там вона вправна.

— Очевидно, адвокат вже не допоможе. Ти звернув увагу на дату позову? Б’юся об заклад, що вже відбулося судове засідання і винесено заочний вирок. І що мій рахунок вони вже захапали.

— Дуже перепрошую, — сказала Тиціана. — Це моя провина. Вибач мені.

— Нема чого вибачатися, ти ні в чому не винна. А вони нехай вдавляться, Ріссберг з судом разом. Пане господарю! Глек Ест-Ест, як ваша ласка!

* * *

Незабаром вони залишилися останніми гостями в кімнаті, незабаром корчмар демонстративним позіханням дав їм зрозуміти, що пора вже на спочинок. Першою пішла до себе Тиціана, невдовзі її приклад наслідував Горицвіт.

Геральт не пішов до кімнатки, яку займав на пару з поетом. Замість цього тихенько застукав до дверей Тиціани Фреві. Вона відразу ж відчинила.

— Я чекала, — шепнула, втягуючи його досередини. — Знала, що ти прийдеш. А коли б не прийшов, сама пішла б тебе шукати.

* * *

Мабуть, приспала його магічно, інакше він прокинувся б, коли вона виходила. А вийти мусила перед світанком, ще затемна. Після неї залишився запах. Ніжний запах ірису й бергамоту. І ще чогось. Троянди?

На столику, на його мечах, лежала квітка. Троянда. Біла троянда з квіткового горщика, що стояв перед корчмою.

* * *

Ніхто не пам’ятав, що було колись на цьому місці, хто це збудував і нащо. За корчмою, в долині, зосталася руїна стародавньої будівлі, колись великого і, мабуть, багатого комплексу. З будинків не залишилося майже нічого, залишки фундаменту, зарослі ями, де-не-де кам’яні блоки. Решту розібрали і розграбували. Будівельні матеріали були в ціні, ніщо не марнувалося.

Вони ввійшли під залишки розбитої брами, колись імпозантної арки, що нині виглядала як шибениця; враження підсилював плющ, звисаючи наче відрізаний зашморг. Вони йшли алейкою, наміченою деревами. Деревами засохлими, калікуватими й покрученими, ніби пригніченими тягарем прокляття, що тяжіло над цим місцем. Алейка вела до саду. Точніше, до того, що колись було садом. Клумби барбарису, дроку і витких рож, колись, напевно, декоративно обстрижених, сьогодні були дикою й безладною плутаниною галузок, колючих кущів і сухого бадилля. З плутанини виглядали рештки статуй і скульптур, як виглядало, переважно повнофігурних. Рештки були такими нікчемними, що неможливо було навіть приблизно встановити, кого — чи що — представляли ці статуї. Це, зрештою, і не було істотним. Статуї були минулим. Не вціліли, тому втратили значення. Залишилася руїна і ця, схоже, зберігатиметься довго, руїни вічні.

Руїна. Пам’ятник розтрощеного світу.

— Горицвіте.

—