Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

Доки він говорив, його сини підсипали до горна вугілля й узялися за інше ковальське знаряддя — щипці й форми, які лежали на землі. Шкіра всіх трьох чоловіків вилискувала від поту.

— Хотів подивитись, що тут за брязкіт, — відповів Ерагон. — Хоч міг би й здогадатися, що це ваших рук справа. Адже в Карвахолі більше нікому здійняти такий гуркіт.

Хорст зареготав, закинувши голову так високо, що його густа борода, схожа на лопату, якийсь час стриміла в небо.

— Дякую, Вершнику, ох і потішив же ти моє самолюбство! Але мені здається, що ти й сам здійняв би не менший гуркіт!

— Авжеж, усі ми такі. Ти, я, Роран і решта карвахольців. Алагезії напевно б чогось бракувало, якби нас не було, — відповів Ерагон, а потім тицьнув на ковальське знаряддя: — А чого це ви тут? Я гадав, ви працюєте разом з усіма ковалями.

— Ми були там, Ерагоне. Однак я переконав капітана, який відповідає за цю частину табору, дозволити мені працювати поблизу нашого намету. — Хорст нервово посмикав себе за бороду. — Через Елейн… Ти ж знаєш, що вона чекає дитину і їй зараз дуже нелегко. Та воно й не дивина, якщо згадати все, що нам довелося пережити по дорозі сюди. Я дуже хвилююсь, бо тепер… ну… — він смикнувся, ніби ведмідь, що намагався відігнати від себе надокучливих мух. — Може б, ти зайшов до неї на хвильку, коли буде нагода, й глянув, чи можна їй якось допомогти.

— Обов'язково зайду, — пообіцяв Ерагон.

Хорст зітхнув, витяг залізяку з вугілля, щоб поглянути, чи добре розпеклася сталь, проте знову повернув її у вогонь.

— Нехай іще, — гукнув він до Альбрича. — Вона майже готова. — Альбрич почав роздмухувати шкіряні міхи, а Хорст мовив до Ерагона: — Коли вардени почули, що я коваль, то були такі раді, ніби перед ними стояв іще один Вершник дракона. Адже їм дуже бракує ковалів, сам знаєш. Вони дали мені інструменти й ось це ковадло. Бо коли ми залишали Карвахол, мені було геть не по собі під того, що я не матиму змоги займатися своєю улюбленою справою. Я, звісна річ, не майстер по мечах, але й іншої роботи тут стільки, що нам з Альбричем і Бальдором вистачить її ще на добрі півстоліття. І хоч ми працюємо майже без перепочинку, це значно ліпше, ніж скніти у в'язниці Галбаторікса.

— А надто зважаючи на те, що наші кістки зараз могли обсмоктувати разаки, — додав Бальдор.

— Твоя правда, синку, — кивнув Хорст і махнув рукою, щоб вони знову бралися за молоти. Тримаючи вовняну затичку біля вуха, він пильно глянув на Ерагона: — Ти ще щось хотів, Вершнику? Бо сталь уже готова, і я більше не можу зволікати.

— Хорсте, ти часом не знаєш, де Гедрік?

— Гедрік? — перепитав Хорст, наморщивши лоба. — Він має тренуватися, як і решта чоловіків, за чверть милі звідси. — Хорст показав, де саме його слід шукати, тицьнувши великим пальцем.

Ерагон подякував і пішов, почувши, як позаду нього знову залунав монотонний брязкіт, чистий, ніби удари дзвону, і різкий, як скляна голка, що на неї коваль нанизував повітря. Затуливши вуха, Вершник посміхнувся, бо був дуже вдоволений з того, що Хорст і надалі займався своєю улюбленою справою. Отже, він лишився таким самим, як і був у Карвахолі, незважаючи навіть на те, що втратив увесь свій статок і домівку. Відчуваючи завзяття й любов до життя таких людей, юнак дедалі сильніше починав вірити в те, що насамкінець усе буде добре — вардени таки переможуть Галбаторікса, а карвахольці знову повернуться до свого рідного села й заживуть, як і раніше, у мирі та злагоді.

Невдовзі Вершник дістався місцини, де воїни-карвахольці вправлялися зі своєю новою зброєю. Хорст не помилявся — Гедрік, спритно вимахуючи мечем, саме відбивався від скажених атак Фіска, Дармена й Морна. Зачекавши, доки скінчиться бій, Ерагон підійшов до однорукого ветерана, який керував усім тренувальним процесом, і попросив його на кілька хвилин відпустити Гедріка.

Той миттю підскочив до Ерагона, Він був невисокий на зріст, смаглявий і мав важкі брови. Його широкі щелепи нагадували щелепи мастифа, а руки були м'язистими й грубими через те, що він півжиття копирсався в смердючих чанах, у яких треба було вимочувати шкури. І хоч природа не наділила Гедріка належною вродою, Ерагон знав, що він є доброю й порядною людиною.

— Чим можу допомогти тобі, Убивце Тіні? — сором'язливо спитав Гедрік.

— Ти вже допоміг, і саме тому я прийшов тобі подякувати.

— Я? Як же я міг тобі допомогти, Убивце Тіні? — повільно й дуже обережно мовив чолов'яга, ніби чекаючи якоїсь пастки.

'— Невдовзі потому, як я втік із Карвахола, ти помітив, що хтось поцупив у тебе з клуні три бичачі шкури, адже так?

Гедрік переступив з ноги на ногу, трохи помовчав, а потім сказав:

— Таж я ніколи не замикав тієї клуні, сам знаєш. І їх міг поцупити хто завгодно. До того ж, порівняно з тим, що сталося пізніше, ця крадіжка геть не варта уваги. Ти, певно, не чув, але, перш ніж ми вирушили на Хребет, я знищив більшу частину своїх запасів, щоб ними не могла скористатися Імперія й трикляті разаки. Тож я все одно знищив би ті три шкури. Яке це тепер має значення? Що було, те загуло, правда?

— Може, воно й так, — мовив Ерагон. — Але я хочу тобі зізнатися, що ті шкури поцупив саме я і мені ще й досі соромно за свій учинок.

Гедрік зустрівся з Вершником очима. Він глянув на нього так, ніби той був простою людиною, — без жодного страху й послужливості.

— Я знаю, що зробив дуже негарно, проте ці шкури були мені вкрай потрібні. Без них я б навряд чи дістався до ельфів у Ду Вельденварден. Усю дорогу я намагався переконати себе, ніби позичив їх у тебе, хоч насправді розумів, що просто украв їх. Тож, пробач мене. А оскільки шкури, точніше те, що від них лишилося, ще й досі в мене, то я хочу тобі за них заплатити. — Сказавши це, Ерагон дістав із-за пояса важку золоту кульку, що зберігала тепло його тіла, і простягнув її Гедрікові.

Чоловік здивовано поглядав на блискучу металеву перлину, а його масивні щелепи стислися так, що довкола вузьких губів утворились глибокі зморшки. Потому він зважив золото на руці, попробував його на зуб, й аж тоді сказав:

— Я не можу взяти його, Ерагоне.