Читати книгу - "Інферно"

За визначенням Данте, віроломство — це акт зради близької чи коханої людини. Найвідомішим прикладом цього гріха в історії людства була сумнозвісна зрада Юдою любимого Ісуса. Цей вчинок Данте вважав таким підлим і мерзенним, що відправив Юду до самісінького осердя пекла — зони, що зветься Юдекка через свого найогиднішого мешканця.

— Отже, — сказав Ферріс, — ми шукаємо дожа, який вчинив віроломство.

Сієнна кивнула на знак згоди.

— Це допоможе нам обмежити список можливих варіантів. — Вона помовчала, вдивляючись у текст. — Але отой наступний рядок... про дожа, який «коням голови повідрізав». — Сієнна підняла очі на Ленґдона. — А чи був такий дож, котрий відрізав коням голови?

Образ, який Сієнна викликала в його уяві, нагадав Ленґдону моторошну сцену з фільму «Хрещений батько».

— Наразі не можу пригадати. Але далі йдеться про те, що цей дож «вирвав кістки сліпої». — Він поглянув на Ферріса. — Ваш телефон має Інтернет, еге ж?

Ферріс швидко витяг телефон і підняв догори свої набряклі почервонілі пальці.

— Мені буде важко натискати на кнопки.

— Давайте я, — сказала Сієнна, беручи його телефон. — Я пошукаю відомості про венеціанських дожів і перевірю їх стосовно знеголовлених коней, та сліпих із видертими кістками. — І вона швидко почала натискати на крихітні кнопки.

Ленґдон проглянув поему ще раз, а потім знову прочитав її вголос:

У позолоченому мусейоні мудрості святої

Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води...

— Ніколи не чув, що таке «мусейон», — сказав Ферріс.

— Це давнє слово, яке означає храм, що охороняється музами, — відповів Ленґдон. — У часи давніх греків мусейон був тим місцем, де освічені люди збиралися, щоби обмінятися думками й поговорити про літературу, музику й образотворче мистецтво. Перший мусейон збудував Птолемей в Олександрійській бібліотеці за кілька сторіч до народження Христа, а потім їх з’явилися сотні по всьому світу.

— Лікарко Брукс, — сказав Ферріс, із надією поглянувши на Сієнну. — Подивіться, будь ласка, чи є у Венеції мусейон.

— їх там десятки, — запевнив його Ленґдон із веселою усмішкою. — Тільки тепер вони називаються «музеями».

— А-а-а... — мовив Ферріс. — Тоді нам доведеться закинути ширшу сіть.

Сієнна натискала на кнопки і без проблем ставила телефону багатофункціональні завдання, швидко складаючи потрібний опис.

— Отже, ми шукаємо музей, де можемо знайти дожа, який відрізав коням голови й видирав кістки сліпої. Роберте, то який музей підходить під ці параметри найбільше?

Ленґдон уже перебирав подумки всі найвідоміші венеціанські музеї — Галерея Академії, Ка’Реццоніко, Палацо Грассі, колекція Пеггі Гуггенхайм, музей Коррер — але, здавалося, жоден із них не підпадав під це визначення.

Він знову поглянув на текст.

У позолоченому мусейоні мудрості святої

Ти стань навколішки...

Ленґдон іронічно всміхнувся.

— Венеція має один музей, який чітко підпадає під визначення «позолочений мусейон святої мудрості».

Ферріс та Сієнна очікувально поглянули на нього.

— Це базиліка Сан-Марко, — сказав Ленґдон. — Найбільша церква у Венеції.

Ферріс завагався.

— Церква є музеєм?

Ленґдон кивнув.

— Як, скажімо, Ватиканський музей. Більше того, інтер’єр цієї базиліки відомий тим, що його майже скрізь прикрашають кахлі зі щирого золота.

— Позолочений мусейон, — сказала Сієнна з непідробним ентузіазмом у голосі.

Ленґдон кивнув, анітрохи не сумніваючись, що базиліка Сан-Марко і є тим самим позолоченим храмом, про який ішлося в поемі. Упродовж сторіч венеціанці називали цю церкву La Chiesa d’Oro — Золота церква, — і Ленґдон вважав її інтер’єр найприголомшливішим порівняно з усіма церквами у світі.

— Поема закликає стати там навколішки, — додав Ферріс. — А на коліна, цілком логічно, стають саме в церкві.

Сієнна несамовито тицяла в кнопки.

— Я додам до пошуку базиліку Сан-Марко. Напевне, саме там нам слід шукати того дожа.

Ленґдон знав, що в базиліці Сан-Марко дефіциту дожів не буде, бо базиліка в буквальному сенсі була церквою дожів. І він, підбадьорений, знову повернувся поглядом до поеми.

У позолоченому мусейоні мудрості святої

Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води...

— Дзюркотлива вода? — здивувався Ленґдон. — А хіба під базилікою Сан-Марко є вода? — Він швидко збагнув, що це було недоречним і дурним запитанням. Вода була під усім містом. Кожна споруда у Венеції поступово осідала й пропускала воду. Ленґдон спробував уявити, де в базиліці можна стати навколішки так, щоби почути, як дзюркотить вода. «А коли ми почуємо ту воду, то що робитимемо далі?»

Ленґдон повернувся до поеми й дочитав її вголос до кінця.

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр...

анурений в криваві води Лагуни,

що не віддзеркалює зірок.

— Гаразд, — мовив Ленґдон, стривожений цим образом. — Вочевидь, ми маємо йти на звук дзюрчання води... до якогось палацу, що осів у воду.

Ферріс знервовано почухав обличчя.

— А що таке «хтонічний монстр»?

— Підземний, — пояснила Сієнна, натискаючи на кнопки телефону. — «Хтонічний» означає «той, що під землею».

— Частково — так, — зауважив Ленґдон. — Однак це слово має ще одне значення, пов’язане з історією, — воно зазвичай асоціюється з міфами та потворами. Хтоніки — це ціла категорія міфічних богів та монстрів, наприклад ерінії, Геката або ж Медуза. їх називають хтоніками, бо вони живуть у підземному світі й асоціюються з пеклом. — Ленґдон зробив паузу. — Згідно з міфами, вони виринають з-під землі, щоби творити хаос у світі людей.

Запала довга тиша, і Ленґдон відчув, що всі вони думають про те саме: «Отой хтонічний монстр... може означати лише одне — Цобрістову чуму».

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр...

Занурений в криваві води Лагуни,

що не віддзеркалює зірок.

— Як би там не було, — сказав Ленґдон, намагаючись не від? волікатися від узятого курсу, — ми, вочевидь, шукаємо місце під землею, бо це принаймні випливає з останнього рядка поеми, де йдеться про «лагуну, що не віддзеркалює зірок».

— Вельми слушно, — зауважила Сієнна, відриваючи погляд від телефону. — Якщо ця лагуна є підземною, то вона, звісно, не здатна віддзеркалювати зірки. Але хіба у Венеції є підземні лагуни?

— Я про такі не чув, — відповів Ленґдон. — Але в місті, збудованому на воді, є безліч можливостей для існування