Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Крізь час. Темна Вежа II 📚 - Українською

Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крізь час. Темна Вежа II" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 119
Перейти на сторінку:
знаєте, що буде.

Едді було невтямки, про що вона говорить, тож він тільки знизав плечима:

— Одетто, якщо ви спробуєте ще раз, це вам не зашкодить. Вам потрібно їсти, зрозумійте. Ми мусимо рушати якомога швидше.

Вона коротко розсміялася й торкнулася руки Едді. І він відчув електричний розряд, який передався від неї йому. То справді була вона — Одетта. Тепер він знав це так само добре, як і Роланд.

— Ви дуже подобаєтесь мені, Едді. Ви так старалися. Були такі терплячі. Я к і він… — Вона кивнула в напрямку того місця, де, привалившись до скелі й спостерігаючи за ними, лежав стрілець. — Але любити таку людину важко.

— Точно. Кому, як не мені, це знати.

— Я спробую ще раз. Заради вас.

Одетта посміхнулася, і він відчув, що весь світ обертається заради неї і через неї, та подумав: «Будь ласка, Господи, в мене ніколи не було так багато, тож молю Тебе, не забирай її у мене знову. Будь ласка».

Вона взяла шматочки м'яса омара, смішно скривила ніс і підвела погляд на Едді.

— Я конче мушу це їсти?

— Просто скуштуйте.

— Відтоді я більше не їла молюсків.

— Прошу?

— А хіба я вам не розповідала?

— Цілком може бути, — відповів він і коротко та нервово розсміявся. Саме тоді наказ стрільця не розповідати їй про ту, іншу, набув у його свідомості величезних розмірів.

— Одного разу, коли мені було десять чи одинадцять років, у нас на вечерю були молюски. Мені було гидко їх їсти, бо на смак вони були наче гумові кулі, й пізніше я їх виблювала. І відтоді більше не їла. Але… — Вона зітхнула. — Як ви кажете, я скуштую.

Одетта поклала шматочок до рота, наче дитина, що збирається проковтнути ложку огидної мікстури. Спочатку жувала повільно, дедалі швидше й швидше. Ковтнула. Взяла ще шматок. Прожувала, ковтнула. Ще. Тепер вона мало не заковтувала м'ясо.

— Агов, повільніше! — сказав Едді.

— Мабуть, це вже інший вид! Авжеж, так і є! — Сяючими очима Одетта подивилася на Едді. — Ми проїхали далі берегом, і види змінилися! Схоже, в мене більше немає алергічної реакції! Смак не огидний, не такий, як раніше… і я справді старалася втримати м'ясо всередині, правда ж? — її погляд був відкритим і незахищеним. — Я дуже старалася.

— Авжеж. — Власний голос здавався йому звуком радіо, що транслює дуже далекий сигнал. «Вона думає, що їла кожного дня, а потім усе вибльовувала і тому так ослабла. Господи Всевишній». — Еге ж, ви старалися, як не знаю хто.

— На смак… — Слова було важко розібрати, бо Одетта говорила з повним ротом. — На смак таке добре! — Вона розсміялася. Лагідно і приємно. — їжа залишиться в мене в шлунку! Тепер я підживлятимусь! Я це знаю! Просто відчуваю!

— Тільки дивіться не перестарайтеся, — застеріг Едді і простягнув їй бурдюк з водою. — Ви відвикли від їжі. З усім цим… — Він ковтнув слину, і у нього в горлі пролунало виразне (принаймні для його вуха) клацання. — 3 усім цим блюванням.

— Так. Так!

— Я на кілька хвилин відійду, поговорю з Роландом.

— Добре.

Але не встиг він піти, як Одетта знову взяла його за руку.

— Я вдячна вам, Едді. Вдячна за те, що ви були таким терплячим. І йому я дякую. — Спохмурнівши, вона помовчала. — Подякуйте йому від мене, але не кажіть, що я його боюся.

— Не скажу, — пообіцяв Едді й пішов до стрільця.

3

Одетта дуже допомагала просуватися вперед, навіть й коли не працювала важелями. Вона маневрувала з тим особливим Шостим чуттям жінки, яка багато років просувалася в інвалідному візку в світі, що на той час був ворожим до таких інвалідів, як вона.

— Ліворуч, — командувала вона, й Едді брав курс ліворуч, обходячи камінь, що по-собачому шкірився з в'язкої землі, наче гниле ікло. Сам він, звісно, теж міг його помітити, але міг і недогледіти.

— Праворуч, — гукала Одетта, й Едді підкорювався, бо інакше втрапив би в одну з піщаних ям, котрих ставало дедалі менше й менше.

Нарештті вони зупинилися, й Едді, тяжко дихаючи, ліг на землю.

— Поспіть, — сказала Одетта. — Якусь годинку. Я вас розбуджу.

Едді подивився на неї.

— Чесно. Я помітила, в якому стані ваш друг, Едді…

— Взагалі-то, ви знаєте, він мені не зовсім друг…

— …і я знаю, що час зараз — на вагу золота. Тому я не дам вам спати довше ніж годину з облудного почуття жалю. Я непогано можу визначати час за сонцем. Довівши себе до виснаження, ви тому чоловікові не допоможете, правда ж?

— Ні, — відповів він, а сам подумав: «Але ти не розумієш усього. Якщо я засну, і повернеться Детта Волкер…»

— Поспіть, Едді, — сказала вона. І оскільки Едді був надто втомлений (і надто закоханий), аби їй не довіряти, він заснув. Одетта розбудила його так, як і обіцяла. Вона нікуди не поділася — досі була Одеттою. І вони рушили далі, тільки тепер вона знову допомагала керувати візком, натискаючи на важелі. Вони мчали смугою узбережжя, що дедалі звужувалася й звужувалася, до дверей. Едді несамовито виглядав їх, але досі не бачив.

4

Коли він залишив Одетту доїдати її першу страву за багато днів і повернувся до стрільця, Роланд виглядав трохи краще.

— Присядь, — сказав він.

Едді сів навпочіпки.

— Залиш мені наполовину повний бурдюк. Це все, що мені потрібно. А сам відвези її до дверей.

— А що, як я…

— Не знайдеш? Знайдеш. Перші двоє дверей були на місці, й ці будуть. Якщо ви дістанетесь туди сьогодні ввечері до заходу сонця, дочекайся темряви, а потім убий двох омарів. Ти муситимеш залишити їй їжу і зробити надійну криївку. Якщо до вечора сьогоднішнього дня дверей не буде, вбий трьох омарів. Ось, тримай.

Стрілець простягнув йому один зі своїх револьверів. Едді з повагою прийняв його, знову здивувавшись, який він важкий.

— А я думав, усі патрони лажові.

— Можливо, так і є. Але я зарядив револьвер тими, які, по-моєму, намокли найменше: три з них були біля пряжки патронташа ліворуч, три — праворуч. Один може спрацювати. Якщо тобі пощастить, то два. Не перевіряй їх на повзучих гадах. — Він кинув на Едді короткий погляд. — Там можуть бути інші створіння.

— Ти теж це чув?

— Якщо ти про те, що там ходить і нявкає на пагорбах, то так. Якщо ти про Бабая, як промовляють твої очі, то ні. Я чув дику кішку в хащах, от і все. Здається, у неї голос в чотири рази потужніший за тіло. Може статися, що таке

1 ... 83 84 85 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крізь час. Темна Вежа II», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крізь час. Темна Вежа II"