Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

і робиш усе, щоб розбити його. Але нас уже не змінити. Ні, ти, звісно, маєш право захищати свої погляди. Можеш упіймати на вулиці негра й докоряти йому, що він чорний, або соромити китайця за розріз його очей. Ти можеш навіть досягти свого — мурин відбілить шкіру, як Майкл Джексон, а китаєць піде на пластичну операцію. Та чи зробить це їх щасливими? І взагалі, чому вони мають бути щасливі, лише відповідаючи твоєму уявленню про те, що правильно, а що ні? Хто ти така, щоби це вирішувати? Штатний Божий уніфікатор? Ти подумала про те, що вони мають своє бачення щастя?

— Ні.

Сава затнувся від подиву — такої швидкої капітуляції він не чекав.

— Добре, що ти це визнаєш. Ти не любиш мене, Дано. Я виджу. І Тамара не любить. Просто у вас різні причини нелюбові. Вона сердиться, що я не звертаю на неї уваги…

— Уваги?

— Так, їй же лише сорок років, чи тридцять дев’ять… моя ровесниця. А я не можу їй нічого пояснити. Вона тоді точно звідси втече, і що буде з вами? З Мирком? Ця жінка — добрий дух цього дому.

Дана згадала габарити Томи.

— Нічого собі дух…

Сава всміхнувся.

— Гарної людини треба якнайбільше. Але я не про це. Невже ти не розумієш, Дано, що для Дениса ти — все?! Його донька, що повернулася з польоту, його творіння, улюблена учениця, його життя, врешті-решт? Та він десяток таких, як я, гуртом звідси викине, навіть не замислившись, добре це чи зле, а за тебе… заради тебе… Ти знаєш, що він мені сказав, коли запросив жити з ним?

— Звідки?

— Ну, так, звичайно. Він заявив: «Образиш Дану чи Мирося хоч одним словом — відразу забираєшся геть!»

— Я вам не вірю. Він… е… кохає вас.

— Не знаю. Я не впевнений. Так, він добре до мене ставиться, я не скаржуся, але такі високі почуття? Скажімо краще так — я йому потрібний. Але ти… ти просто ревнуєш його.

— Що?!

— Ні, не як жінка — так, як буває, коли дитина з усіх сил дістає тата, що привів у дім нову дружину і почав приділяти доньці менше уваги. Найчастіше то тільки здається, що менше, однак це не заважає дітям доводити татусів до сказу.

— У мене немає тата.

Сава поглянув на неї з жалем.

— Ти так нічого й не втямила? Він був у тебе. Був. А ти втоптала його серце в багно.

«Був — це минулий час. Чому їй раптом стало так зимно?»

— Саво, — повільно, як першокласник, що вимовляє кожну букву в незнайомім слові, проказала вона, — ти можеш зробити мені ласку? Піди у вітальню і затримай там Дена на кілька хвилин. Я зараз теж підійду.

— Гаразд, — він анітрохи не здивувався, кивнув величезною ведмежою довбешкою і вийшов, рухаючись із грацією, якої вона за ним раніше не помічала. Симпатичний чоловік, що переймається своїми сердечними справами. Мабуть, він має рацію, і сам прив’язався до Дениса значно сильніше, ніж Ден — до нього. Боже, яка ж вона свиня!

Вони розмовляли, коли Дана увійшла — стояли на тлі запнутого вікна, і профіль Дена, бездоганний у своїй суворості, як на старовинній монеті, закарбувався відтоді в її серці. Сава гаряче щось доводив Денису, а той слухав, трішки нахиливши голову, і біляві локони падали йому на плече. Янгол, знову подумала Дана, дивлячись на свого рятівника, невимовно гарний і сумний. Скинутий з небес лише за те, що зовсім не схожий на інших солдатів янгольського війська. Вони обернулися на її кроки, і це все, що вони встигли зробити перед тим, як Дана опустилася на коліна.

— Я прошу пробачення у тебе, Дене. Я прошу пробачення у вас обох.

Денис плакав, коли піднімав її. В очах у Сави теж стояли сльози.

Глава 26

На українську філію благодійного фонду «Усі ми — діти Божі» вони вийшли, хоч як дивно, завдяки нетямущості російських колег. Тобто, по суті, випадково — Дана ненавиділа саме це поняття, бо воно вилізало з її системи координат, але поняттю було начхати. Немає нічого більш закономірного, ніж сліпий випадок, часто повторював Ден. І доки росіяни, плутаючись у паперах, неквапом збирали дані для «молодших братів» — визначення, що завжди викликало в Дена холодну лють, а в Дани — єхидство на зразок: «Ну хто б говорив!» — з’ясувалося, що десь за рік до зникнення дівчаток у Москві зареєструвався «якийсь філіал якоїсь фундації», як сказав Денису майор російського бюро Інтерполу в телефонній розмові — Ден увімкнув селектор, щоб Неждана все чула. Найцікавіше почалося, коли вперше на її пам’яті Денис заговорив російською. Це був атракціон. Ден тягнув голосні так довго, що вони врешті-решт застрягали між зубами, і навіщось постійно міняв парні приголосні, від чого «добрий день» у нього звучало як «топритень», а замість «давайте» виходило щось на зразок «тафайте». Ще з часів свого студентства він чудово вивчив українську мову, а повернувшись до Києва і переконавшись, що тут, як і колись, всюди панує російська, анітрохи не знітився. Ден і далі вважав, що незнання рідної мови — це ганьба і проблема українців, і аж ніяк не його, а хабарі, які він розпихував потрібним людям зі спритністю знаного ілюзіоніста, суттєво поліпшували взаєморозуміння між ним і тубільцями, як він називав тутешніх. Дана