Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Усім встати.

— Усім встати! — вигукує бейліф Джордж.

Глядачі не просто підводяться — вони підскакують, плескають у долоні й розхитуються в боки. Джон Закон витанцьовує зі свого кабінету. Він хапає молоточок і махає ним у ритм музики, наче маятником. Його лиса голова сяє. Білі зуби блищать.

— Що ми сьогодні маємо, Джорджі, мій брате, в якого інша мати?

— Обожнюю його, — говорить дядько Генрі тим іржа­вим голосом.

— Я теж, — каже вона та обіймає дядька.

Генрі повертається до неї.

І всміхається.

— Привіт, Голлі, — каже він.

Щур

1

У ті дедалі рідкісніші моменти, коли до Дрю Ларсона приходили ідеї оповідань, вони набігали дуже потроху, наче залишки води, яку вичерпували з майже всохлої криниці. І він завжди міг простежити ланцюжок асоціацій від такої ідеї до чогось побаченого чи почутого — якогось каталізатора в реальному світі.

Генеза його найсвіжішого оповідання почалася від миті, коли Дрю побачив, як чоловік міняв колесо на виїзді на трасу I-295 біля Фалмута — натужно присів, а люди навколо сигналили та обминали його. Це дало «Пробиту шину», над якою він працював майже три місяці та опублікував (після п’яти відмов у більших журналах) у «Прері Скунер».

«Перескок», його єдине оповідання, опубліковане в «Нью-­Йоркері», було написане, коли він навчався в Бостонському університеті в аспірантурі. Його зерно було засіяне, коли якось увечері Дрю слухав студентську радіостанцію.

Діджей хотів поставити «Whole Lotta Love» Цепелінів, і платівка почала затинатись. Отак вона затиналася майже сорок п’ять секунд, поки задиханий хлопець не вимкнув пісню й не видав в ефір: «Пробачайте, народ, ходив висратися».

«Перескок» трапився двадцять років тому. «Пробита шина» була опублікована три роки тому. Між ними Дрю спромігся ще на чотири оповідання. Усі — в категорії до трьох тисяч слів. На кожне він витрачав місяці праці й переробок. Роману в нього ніколи не було. Він пробував, але ні. Дрю майже відмовився від цієї амбіції. Перші дві спроби у великій художній формі принесли йому проблеми. Остання спроба спричинила серйозні проблеми. Він спалив рукопис і ледь не спалив увесь будинок.

І тут прибула ця довершена ідея. Прибула, наче дуже спізнілий локомотив, що притягнув за собою багато чудових вагонів.

Люсі попросила його проїхатися до м’ясної лавки «Спек» і взяти сендвічів на обід. Випав гарний вересневий день, тож він сказав, що натомість прогуляється пішки. Вона схвально кивнула й сказала, що це було б корисно для його талії. Він пізніше задумувався, яким було б його життя, коли б він поїхав на «субурбані» чи «вольво». Тоді ця ідея могла б і не прийти. Він би ніколи не подався до батькового будиночка. І майже напевне ніколи не побачив би щура.

Дрю здолав половину дороги до «Спека» й саме чекав зеленого сигналу від світлофора на розі Мейн і Спрінг, коли прибув той локомотив. Локомотивом був один образ, ясний, як сама дійсність. Дрю заворожено стояв і прошивав очима небо. Його підштовхнув якийсь студент:

— Кажуть, що вже можна йти, дядьку.

Дрю пропустив це повз вуха. Студент кинув на нього дивний погляд і перейшов дорогу. Дрю продовжував стояти біля бордюру, коли сигнал знову змінився з «ІДИ» на «СТІЙ», а тоді знову на «ІДИ».

Хоч він і уникав вестернів-книжок (за винятками «Випадку в Окс-Боу» і блискучого «Ласкаво просимо до Гард-Таймс» Доктороу) і з підліткового віку не дивився багато вестернів-фільмів, але на розі Мейн і Спрінг він побачив західний салун. Люстра, що звисала зі стелі, була зроблена з колеса якогось воза, і до кожної спиці була приладнана гасова лампа. Дрю відчув запах гасу. Дощана підлога. У задній частині зали стояли три чи чотири ігрові столи. Піаніно. Чоловік, що грав на ньому, носив котелок. Тільки саме зараз він не грав, а розвернувся подивитися, що коїться коло шинкваса. Біля піаніста, глипаючи в той же бік, стояв високий сажень з акордеоном на худих грудях. За шинквасом якийсь юнак у дорогому західному костюмі тримав пістолета біля скроні дівчини в червоній сукні з таким вирізом, що тільки мереживні оборки приховували її ареоли. Дрю бачив цих двох двічі: на тому місці, де вони стояли, а також їхнє відбиття в дзеркалі за шинквасом.

То був його локомотив, а за ним виднівся цілий потяг. Дрю бачив пасажирів кожного вагона: кульгавого шерифа (його підстрелили в битві при Ентітемі, і він досі носив ту кулю в нозі), зарозумілого батька, готового взяти в облогу ціле містечко, аби тільки його сина не відвезли до окружного центру, де його судитимуть і повісять, батькових найманців на дахах і з гвинтівками. У потязі було все.

Коли він повернувся додому, Люсі тільки раз глянула на нього й сказала:

— Ти або підхопив якусь болячку, або тобі спала на думку ідея.

— Це ідея, — сказав Дрю. — Хороша ідея. Можливо, найкраща моя ідея за всі часи.

— Оповідання?

Він зрозумів, що сподівалася вона саме на це. Їй не хотілося ще одного приїзду пожежників, яких вона чекатиме на газоні з дітьми в піжамах.

— Роман.

Вона опустила житню скибку з сиром і шинкою.

— Ой леле.

Вони не називали нервовим зривом те, що сталося після пожежі, яка мало не забрала їхній будинок, але то саме він і був. Не такий сильний, яким міг би бути, але Дрю пропустив пів семестру в коледжі (дяка Богу за довічний контракт) і відновив душевну рівновагу лиш завдяки двом сеансам у психотерапевта на тиждень, якійсь кількості чарівних пігулок і непохитній упевненості Люсі в тому, що він зможе видужати. І, звісно, завдяки дітям. Дітям, котрим потрібен батько, який не застряг у нескінченній петлі між «мушу дописати» і «не можу дописати».

— Зараз усе інакше. Усе вже на місці, Люсі. Практично загорнуте в подарунковий папір. Наче диктант запишу!

Вона просто дивилася на нього, легенько насупивши чоло.

— Якщо ти так вважаєш.

— Слухай, ми ж цього року не здали татову хатинку, га?

Отепер вона виглядала не просто занепокоєною, а стривоженою.

— Ми вже два роки її не здавали. Відтоді, як помер Старий Білл. — Старий Білл Колсон доглядав для них ту хатинку, а до того був доглядачем і в мами й тата Дрю. — Ти ж не думаєш…

— Думаю, але всього на пару тижнів. Максимум три. Щоб почати. Ти можеш запросити Еліс допомогти з дітьми, ти ж знаєш, як вона їх любить, а вони люблять свою тітоньку. Я встигну повернутися, щоб допомогти тобі роздавати гелловінські цукерки.

— А ти можеш писати тут?

— Звісно, можу. Щойно добре розженуся. — Він приклав долоні до голови, як людина з диким головним болем. — Перші сорок сторінок у будиночку — і все. А може, вийде й сто сорок — дуже ймовірно, що воно піде швидко. Я вже бачу його! Все бачу! — І він повторив: — Наче диктант запишу.

— Мені треба про це подумати, — сказала вона. — І тобі теж.

— Гаразд, подумаю. Бери, їж сендвіч.

— Я раптом стала не голодна, — сказала вона.

А