Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Приємно познайомитися, — кивнув я. Подумав, може, це якась афера контррозвідки? Але ж хвоста не було, і зайшов я сюди випадково!

— Я, Іване Карповичу, великий ваш шанувальник! Прочитав усі ваші пригоди! Офіціанти мої теж читали, хто вміє, а хто не вміє — ті слухали! І це вони вас упізнали! Для мене, Іване Карповичу, це велика честь і...

— Тадею Йосиповичу, у мене до вас велике прохання. Річ в тому, що я у Львові розплутую одну дуже важливу справу. Треба, щоб моє перебування тут було секретним, інакше злочинці злякаються і спробують утекти до того, як я їх спіймаю. Отже, прошу вас і ваших офіціантів зберігати в таємниці мій візит.

— Як же в таємниці? — скривився він. — Я ж хотів провести бенкет на вашу честь, запросити найкращих людей української громади!

— Поки зачекайте. Обіцяю, щойно я завершу справу, одразу прийду до вас на бенкет.

— Дякую, Іване Карповичу, але можна я хоч кума свого, нотаріуса Зиновія Стефановича Рому, покличу? Він іще більший ваш шанувальник і не вибачить мені, що я не запросив.

— Ну добре, кум — то святе. Але попереджаю, що лише кум. І викличте його наче в якійсь справі. Та перекажіть офіціантам, щоб мовчали.

— Неодмінно!

Кум з’явився швиденько, а коли побачив мене, то ледь не знепритомнів від хвилювання, аж поточився, добре, що я підхопити його встиг. Гість від вирування почуттів заплакав. Крізь сльози пояснив, що і мріяти не міг побачити мене наживо. Дорослі дядьки, а ледь не руки мені цілували. Натягли купу книжок із моїми пригодами, виданих у Австро-Угорщині. Книжки справді були всі українською видані, часто-густо траплялися в оповідках такі слова, яких я ніколи не вживав, а деяких і не розумів, мабуть, із галицької говірки. Але видані книжки були добре, з хорошими малюнками і на недешевому папері.

— А ви знаєте, що всі книжки ваші спалили? — спитали у мене.

— Знаю і дуже здивований. Але у міській управі запевнили, що вже везуть новий наклад, із Росії.

— Російською?

— Українською в імперії не можна. А от яка вам історія більше за все сподобалася? — спитав я, щоб зістрибнути з небезпечної політичної теми.

Виявилося, що Тадею Йосиповичу дуже подобається історія про «Зірку Сходу», а Зиновію Стефановичу — про знешкодження банди грабіжників банків.

— Ох, добряче ви тоді тим ляхам дали, ох, добряче! Вони за ту історію вас дуже не люблять! — пояснив пан нотаріус.

Сиділи ми з ними до самого вечора, і коли підвівся я з-за столу, то ноги мене ледь тримали. Пропонували викликати візника, але я сказав, що краще пройдуся. Не хотів, щоб хтось знав, де я живу. Не те щоб не довіряв гостинним господарям, просто звичку таку мав.

Вийшов, погуляв трохи вулицями, подивився, щоб не було за мною хвоста. Не було. Тоді пішов додому, трохи заблукав, вийшов у передмістя, повернув назад, коли почув свист. Свист як свист, але, хоч на ногах я тримався не міцно, зрозумів, що може бути той свист не просто так. Пішов, почув, що наче хтось іде за мною. Повернув у підворіття, сховався за рогом, дістав браунінг. Той, хто за мною біг, мабуть, думав, що п’яний перехожий повернув у підворіття, щоб сходити до вітру. А це ж зручний момент для нападу. Він вискочив із-за рогу, замахнувся рукою і отримав рукояттю браунінга у вухо. Впав. Я підхопив його і відтягнув далі, у двір якогось будинку. Помацав. На лівій руці у хлопця був кастет, а за поясом ніж. Знатний босяк. Поплескав його по щоках, потім перевернув долілиць, приставив браунінг до потилиці. Хлопець виявився не дурень, одразу зрозумів, що до чого. Присягався, що ні на кого не працює, просто побачив п’яного, вирішив пограбувати, бо з п’яними зазвичай легко.

— Босяк, значить? — спитав я.

— Чого ж босяк, у чоботах я. А пан є не зі Львова?

— Ні, в гостях у вас, а ви так приймаєте, — зітхнув я.

— Аби знав, що пан серйозна людина, інакше б приймав, — запевнив хлопець.

— Як тебе звати?

— Тонько.

— Де тебе знайти можна, Тонько, коли знадобишся ти мені?

— А у садочку Яцека спитайте, на Личакові.

— Спитаю. Тепер той, полеж тут, відпочинь, я піду, а ти не поспішай. Добре?

— Залюбки відпочину, пане.

— Молодець.

Із тим пішов я, знову заблукав, плюнув, узяв візника і доїхав додому по-панськи. Там пройшов до кімнати. Стілець під двері поставив, ліжко перетягати сил не було, тому просто влігся і заснув. Уранці прокинувся — у роті сухо, наче в пустелі агарянській. Попив на кухні води з-під крана, потім вийшов пройтися. У шафі знайшов окуляри темні й кашкет смішний, вдягнувся, щоб не впізнавали мене. Попив кави — такої смачної, наче Уляна Гаврилівна готувала. Ще погуляв, місто роздивлявся. Коли повернувся, зателефонував, спитав про стіл. Сказали, що поки не потрібен. Ну і добре. Весь день прогулювався, каву попивав, тістечка їв, відпочивав. Стежити за мною ніхто не стежив, аж занервував я, бо занадто вже все добре було.

Повернувся до кімнати, прочитав журнальчик, який у полковника Роттенбурга взяв. Покрутив головою: зовсім же перебрехали історію. Ну, нехай. Подумав, що бач он як, коли сам не пишеш, то за тебе напишуть. Вийшов, купив паперу та чорнильницю і повернувся. Написав спочатку лист Єлизаветі Павлівні, сповістив її, куди мені писати можна. А потім сів за свої пригоди на війні.

До вечора просидів, знову стіл не потрібен. Пішов вечеряти. Можна було б до Тадея Йосиповича, але ж без заливання очей не обійдеться, а я й так забагато останнім часом спиртоузу хвал возносив. То повечеряв у якомусь шинку, ніким не впізнаний. Наступного дня знову писав, бо стіл і далі був непотрібен. Аж у долоні я плеснув, бо подобалося мені таке життя. Звісно, що за хутором скучив, за дівчатами, але все одно непогано.

Вийшов пообідати, зайшов у нове місце. З ресторанами у Львові добре, це вам не Ромни, де два ресторани, з яких один при вокзалі. А тут купа їх. Сів, замовив обід. Вже другу страву доїдав, попросив офіціанта ще пива піднести, дуже воно вже там смачне було. Попиваю, згадую біг наш з Бобровим і Свенцицьким німецьким тилом, тільки головою киваю. Якби ще Бобров не пропав. Бо до всякої справи досвід потрібен.

— Іване