Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

– Ти… – ніздрі чоловіка розширилися від гніву навіть сильніше – хоча мить тому й так здавалося, що вони займають ледь не половину чужого лиця. – А про це ти пожалкуєш. 

Спина кухаря залишалася прямою як палиця, поки він прямував геть до дверей. Я вже майже видихнула з полегшенням, коли перед самим порогом він спинився. Та цього разу він звернувся не до мене. 

– Кожен, хто залишиться тут… – прошипів він, ледь не бризкаючи слиною. – Забудьте дорогу до гільдії. Там вам раді не будуть. 

Він розвернувся, а лиця кухарів навколо почали бліднути. Про гільдію я знала зі спогадів Розмарі зовсім мало – її, а тепер, значить, і мене, у ній не було. Але сподіватися на успіх і вдалі знайомства у столичній кулінарії без членства у ній було марно. 

Кухар зробив останній крок до виходу і несподівано вперся носом у величезний букет троянд, що опинився прямо в проході. Спершу мені здалося, що він левітує у повітрі сам собою – він був таким велетенським, що за ним я ледь помітила Ейвор, що стискала його обома руками та ледь втримувала перед собою. 

– Гей, пропустіть! – вона без усякого сорому відштовхула вусатого чоловіка стегном і попрямувала прямо до мене. 

Я ж не могла відірвати погляду від квітів – ніжно-рожевих, з тонкими пелюстками, що ледь почали виступати з тугих пуп’янків. Посеред широких, розкритих троянд ховалися тонкі паростки дикого горошку та різні трави, назв яких я ніколи не знала – і всю цю красу Ейвор впихнула мені прямо у руки, навіть не вітаючись. 

– Це тобі! – радісно проголосила вона, наче й не бачила десятків кухарів навколо. Вочевидь, її сором’язливість стосувалася тільки дворян, а ось з людьми одного з нею статусу служниця почувалася, як риба у воді. 

– Звідки?.. – тільки й запитала я. Букет весь був оповитий легкою, прозорою тканиною, що у світлі дня мерехтіла десятками відтінків зеленого, рожевого й помаранчевого. А на ніжних пелюстках квітів все ще виблискували сніжинки, що повільно перетворювалися на крапельки води. 

Ейвор потисла плечима. 

– Приніс служник. У якійсь червоній лівреї, але без герба родини… 

Я зовсім нещодавно бачила слуг у червоних лівреях – у готелі, де зустрілася зі своїм інвестором. Не міг же він?.. 

Я з новим інтересом обдивилася квіти. Мала ж десь бути бодай маленька записка! 

Зрештою я таки її знайшла – її всю оповив горошок, і мені знадобилося кілька довгих митей, аби вивільнити маленький папірець та не зламати жодної квітки. 

– Це ж від лорда Елмора, так? – жваво поцікавилася Ейвор, та й так голосно, що всі голови, що ще не були зосереджені на нас, в цю мить точно повернулися. 

Я розгорнула папірець. Думка, що квіти можуть бути від Ардена, навіть не прослизала в мене в голові. Та й з чого б йому дарувати їй своїй служниці? А все ж серце чомусь загупало сильніше від однієї думки, що це лорд міг цього морозного ранку обирати для мене троянди.

Почерк на листочку виявився знайомим – розмашистим та гострим. 

Сподіваюся, квіти прийдуться тобі до смаку, пташко.

Довіряю твоєму чуттю і надсилаю артефакт зв’язку – аби листи не губилися знову.  

Підпису не було, але він був й не потрібний – я наче чула голос Кіріана Лор’єна через написані ним слова. Спробувала вгамувати розчарування, що розтеклося по грудях; не міг Арден дарувати мені щось таке. І не мусив – це я, дурепа, щось собі в голові напридумувала. 

Але Ейвор поряд ще чекала моєї відповіді, тож я невизначено махнула головою, і цей жест можна було сприймати, як їй тільки заманеться. Пояснювати усю ситуацію з Лор’єном я не бачила сенсу. 

– Тепер ясно, як у Зимовому замку отримують посади, – зловтішний голос кухаря рознісся по залі, і я тільки встигла зловити поглядом його криву, неприємну посмішку, як він нарешті вхопився за дверну ручку. – Бажаю удачі знайти здібних кухарів. 

Двері грюкнули. А за мить… 

За мить вони прочинилися знову, бо кілька чоловіків у білих куховарських лівреях також вислизнули геть, уникаючи дивитися на мене. Я стояла із величезним букетом троянд, спостерігаючи, як зала все пустішає і пустішає – та й то так, що у ній зовсім скоро залишилося всього четверо людей, і це разом зі мною та Ейвор. 

Остання ж стояла, блідіша за сніг, притиснувши руки до рота. 

– Це… – вичавила зрештою вона. – Це ж був Герет Лонд-Ґафл, так?

Я тільки знизала плечами. 

– Поняття не маю. Що це взагалі було? Чому вони всі втекли?

Я здогадувалася, що цей… Гарет мав якийсь стосунок до гільдії кулінарів. Інакшого пояснення я не бачила – певно, тримав на гачку більшість кухарів столиці. 

– Ти не знаєш?! – подивуванням Ейвор можна було б легко наповнити цілу залу. – Це перший радник при гільдії! Боги, я сказала йому посунутися! Оце дурна голова!.. 

Вона й справді вхопилася за своє золоте волосся, смикаючи за косу. 

Я ж рішуче відклала букет і повернулася до тих двох, що лишилися стояти. Однією з них була жінка, яку я примітила раніше. А другий виявився молодим, симпатичним хлопцем.