Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Говори.

— Ми можемо звернути на південь і спробувати перейти через депресію на витку Яруги. Через Їзгіт. Ти знаєш, Їзгіт, відьмаче?

— Знаю.

— Проїжджав ти колись через ліс на глинищах?

— Авжеж.

— Спокій у твоєму голосі, — вампір відкашлявся, — свідчить, здається, що ти приймаєш ту ідею. Що ж, нас п’ятеро, у тому числі відьмак, воїн і лучниця. Досвідчені, два мечі й лук. Замало, щоб протистояти нільфгардському загону, але для Їзгіту повинно вистачити.

Їзгіт, подумав відьмак. Тридцять із чимось квадратних миль боліт і трясовини, що пістрявлять очиськами озер. І похмурі ліси на глинищах, на яких ростуть дивні дерева. У одних стовбури, вкриті лускою, коріння бульбоподібне, наче цибуля, а чим вище — струнке, аж до пласких і густих крон. Інші низькі й кошлаті, сидять на купах покрученого, наче восьминоги, коріння, а на їхніх голих гілках висять бороди моху й засохлих багнистих наростів. Ті бороди завжди рухаються, але то не вітер, а лише отруйний болотний газ. Їзгіт, або Болотняк. Назва «Смердюх» була куди точнішою.

А у трясовинах, у ставочках й озерах, порослих ряскою та мочарами, пульсує життя. Живуть там не тільки бобри, жаби, черепахи й водне птаство. Їзгіт роїться від створінь більш небезпечних, із клешнями, мацаками й хватальними лапками, якими звикли вони хапати, калічити, топити й розшарпувати. Створінь тих стільки, що ніхто ніколи усіх їх не зумів пізнати й класифікувати. Навіть відьмаки. Сам він рідко полював у Їзгіті й узагалі у Нижньому Анґрені. Край той був слабо заселений, нечисленні мешканці на берегах боліт призвичаїлися сприймати потвор як елемент краєвиду. Поважали їх, але рідко спадало їм на думку наймати відьмака, аби той їх винищив. Рідко, але не ніколи. Тож Ґеральт знав Їзгіт і його загрози. Два мечі й лук, — подумав він. — І досвід, моя відьмацька практика. У групі повинно вийти. Особливо якщо я піду в авангарді й буду за всім слідкувати. За гнилими стовбурами, купами водоростей, кущами, травостоєм, рослинами й навіть орхідеями. Бо на Їзгіті навіть орхідея інколи тільки виглядає як квітка, а у реальності вона є отруйним крабопавуком. Треба буде тримати Любистка на короткій шворці, слідкувати, аби він ні до чого не торкався. Тим більше, що не бракує там рослин, що не проти додати до хлорофілової дієти шматок м’яса. Таких, чиї ростки при контакті зі шкірою діють настільки ж результативно, як отрута крабопавука. Ну й газ, аякже. Отруйні випари. Треба подумати про пов’язки на рот та ніс…

— То як? — Регіс вирвав його із задуми. — Приймаєш план?

— Приймаю. Рушаймо.

* * *

Щось мене тоді підштовхнуло, згадав собі відьмак, аби не говорити решті компанії про проект переправи через Їзгіт. Щоб попросити Регіса, аби він тим теж не хвалився. Сам не знаю, чому я те відтягував. Зараз, коли усе купно й тотально пішло на хрін, я міг би навіяти собі, що вже тоді звернув увагу на поведінку Мільви. На проблеми, які вона мала. На чіткі прояви. Але це не було б правдою. Нічого я не помітив, а на те, що помітив, уваги я не звернув, залишив поза нею. Наче дурень якийсь. І їхали ми далі на схід, затягуючи із поворотом до трясовин.

Хоча добре, що ми те затягували, подумав він, добуваючи меча й торкаючись великим пальцем гострого, наче бритва, леза. Якби ми тоді відразу поїхали до Їзгіту, не мав би я зараз цієї зброї.

* * *

Від світанку вони не чули і не бачили жодних військ. Мільва їхала попереду, далеко від решти компанії. Регіс, Любисток і Кагір гомоніли.

— Аби тільки ті друїди захотіли докласти зусиль, щоб допомогти нам у справі Цірі, — переймався поет. — Доводилося мені зустрічати друїдів, і повірте мені, були то сичі мовчазні, здичавілі відлюдники. Може статися так, що вони й узагалі не захочуть із нами розмовляти, не кажучи вже про застосування магії.

— Регіс, — нагадав відьмак, — знає когось серед тих з Каед Ду.

— А чи не станеться так, що знайомству тому — років триста чи чотириста?

— Воно значно молодше, — запевнив із загадковою посмішкою вампір. — Зрештою, друїди — довговічні. Вони завжди перебувають на повітрі, серед первісної і незайманої природи, а це пречудово впливає на здоров’я. Дихай на повні груди, Любистку, наповнюй легені лісовим повітрям, також будеш здоровим.

— Від того лісового повітря, — сказав уїдливо Любисток, — я уже скоро шерстю заросту, най його зараза. Ночами мені корчма, пиво й лазня сняться. А первісну природу хай первісна холера візьме, до того ж я сумніваюся у її цілющому впливові на здоров’я, особливо на психічне. Згадані вже друїди є найкращим прикладом, бо то ж здичавілі безумці. Мають абсолютний пунктик щодо тої їхньої природи і її охорони. Чи мало разів був я свідком, як вони петицію до влади заносили? Не полювати, дерев не рубати, гною до річок не скидати й усяка така дурня. А верхом дурощів був прихід отієї їхньої делегації із омеловими вінками до короля Етайна у Цідаріс. Я там саме був…

— Чого хотіли? — зацікавився Ґеральт.

— Цідаріс, як ви знаєте, то одне з королівств, у якому більшість люду живе з риболовства. Друїди зажадали, аби король наказав застосовувати сітки із фіксованим розміром вічок і щоб суворо карав тих, хто стане застосовувати сітки із вічками меншими, ніж наказано. У Ейтана аж щелепа відвалилася, а омелові пояснили, що оті вічка — єдиний засіб вберегти рибні багатства від вичерпування. Король провів їх на терасу, показав море й розповів, як найсміливіший із його моряків плив якось на захід два місяці й повернувся, бо солодка вода на кораблі скінчилася, а від суші на горизонті й сліду не було. Чи вони, друїди, вважають, запитав він, начебто можливо вичерпати рибні багатства такого моря? Безумовно, відповіли омелові, хоча настільки ж беззаперечним є те, що морська риболовля існуватиме найдовше як спосіб отримання продовольства прямо з природи, але настане такий час, коли риби забракне, й голод зазирне в очі. І тому треба ловити сітками із великими вічками, хватаючи дорослу рибу й охороняючи малечу. Етайн запитав, коли це, на думку друїдів, настане отой страшний час голодування, а вони на те, що десь через