Читати книгу - "Бібліотека душ"

Наймолодші діти зарюмсали. Хто міг знати, чи побачать вони директрису знову?

— Діти, будьте хоробрі! — гукнула їм пані Сапсан. — Я повернуся!

— Так, діти! — передражнив Коул. — Слухайтеся своєї директриси! Імбрина краще знає.

Нас із пані Сапсан удвох запхнули в отвір, і коли ми проходили крізь плутанину винограду, я вигадав момент, щоб непомітно їй прошепотіти:

— Що мені робити, коли будемо всередині?

— Усе, що він накаже, — прошепотіла вона у відповідь. — Якщо не будемо його сердити, може, й виживемо.

Виживемо, так, але якою ціною?

Ми відгорнули виноград і нетвердою ходою увійшли у дивний невідомий простір: кам’яну кімнату просто неба. На якусь хвилю мені перехопило подих — так шокувало мене велетенське спотворене обличчя, що витріщалося на нас зі стіни навпроти. Стіна, не більше, але з розкритим ротом замість дверей, двома виряченими й посіченими очима замість вікон, пара дірок за ніздрі й зарості довгої трави, що нагадували волосся й недоглянуту бороду. Вітер тут стогнав ще сильніше, ніж у лабіринті, неначе двері у формі рота намагалися застерегти нас якоюсь стародавньою мовою, що складалася з голосівок завдовжки з тиждень.

Коул показав рукою на двері.

— Бібліотека чекає.

Бентам здійняв капелюха.

— Надзвичайно, — промовив він тихо й шанобливо. — Вона неначе співає нам. Як усі спочилі тут душі прокидаються, щоб нас привітати.

— Привітати, — повторила Емма. — Щось я в цьому сумніваюся.

Вартові штовхнули нас у бік дверей. Ми пірнули в низький прохід і опинилися в ще одній кімнаті, схожій на печеру. Як і решта таких печер, бачених нами в Абатоні, її вирізьбили вручну в м’якій породі, але це було невимовно багато віків тому. Стеля тут нависала низько, стіни були голі, а на підлозі валялося хіба кілька соломин і поодиноких глиняних черепків. Найбільш унікальними тут були стіни, в яких було вирізьблено безліч маленьких заглибин, овальних угорі й пласких унизу, якраз таких завбільшки, щоб могли умістити в собі пляшку чи свічку. У глибині кімнати декілька дверей розгалужувалося в пітьму.

— Ну, хлопче, — сказав Коул. — Бачиш якісь?

Я роззирнувся.

— Якісь що?..

— Не грайся зі мною. Глечики з душами, — він приступив до стіни й засунув руку в западину. — Підійди й візьми один.

Я повільно розвернувся, обводячи поглядом стіни. Кожна западина на вигляд була порожньою.

— Я нічого не бачу, — признався я. — Може, в них нічого нема.

— Брешеш.

Коул кивнув моєму вартовому. Той зацідив мені кулаком у живіт.

Під крики Емми та пані Сапсан я впав на коліна й застогнав. Опустив погляд униз і побачив, що сорочкою стікає кров — не від удару, а з рани внаслідок укусу порожняка.

— Джеку, прошу тебе! — кричала пані Сапсан. — Це ж лише хлопчик!

— Лише хлопчик, лише хлопчик! — перекривив Коул. — У цьому якраз уся проблема! Їх треба карати, як дорослих чоловіків, зрошувати їх кров’ю — лише тоді паросток пробивається назовні, рослина міцнішає. — Він широкими кроками підійшов до мене, прокручуючи на пальці свій химерний стародавній револьвер. — Випростай йому ногу. Я хочу влучити в самісіньке коліно.

Вартовий повалив мене на землю й ухопив за литку. Моя щока терлася об землю, перед собою я бачив стіну.

Я почув, як зводиться курок. І поки жінки благали Коула пощадити мене, я роздивився щось у стінній заглибині. Обриси предмета, якого раніше не помітив…

— Стійте! — заволав я. — Я щось бачу!

Вартовий перевернув мене на спину.

— Отямився нарешті? — Коул навис наді мною й дивився згори вниз. — Що ж ти бачиш?

Я подивився знову, закліпав очима. Примусив себе заспокоїтися, сфокусувати зір.

Там, у стіні, поступово, як полароїдний знімок, проступало нечітке зображення кам’яної посудини. Була вона простою, без жодних прикрас, циліндричної форми, зі звуженою закоркованою шийкою. Її кам’яні стінки мали той самий червонястий відтінок, що й дивні пагорби Абатона.

— Це глечик, — сказав я. — Лише один. Він був перевернутий, тому я його й не помітив спочатку.

— Встань, — наказав Коул. — Я хочу побачити, як ти його витягнеш.

Я підтягнув коліна до грудей, перекотився на ноги і встав. У животі розлився пекельний біль. Я почовгав через усю кімнату й повільно засунув руку в заглибину. Обхопив пальцями глечик, та враз шоковано відсмикнув руку.

— Що там таке? — спитав Коул.

— Він крижаний, — відповів я. — Не чекав цього.

— Дивовижно, — пробурмотів Бентам. Досі він вагався, не наважуючись переступити через поріг, неначе думав, чи вартує все це зусиль. Але тепер підійшов поближче.

Я знову сягнув рукою в западину, вже готовий до холоднечі, й витяг глека назовні.

— Це неправильно, — сказала пані Сапсан. — Там, усередині, міститься душа дивного, і з нею слід поводитися шанобливо.

— Коли я її з’їм, це стане найбільшою шаною для душі, яку тільки можна віддати, — повідомив Коул, підійшов і став коло мене. — Опиши цей глечик.

— Він дуже простий. З каменю зроблений, — моя права рука почала замерзати, тому я переклав його в ліву. І побачив ззаду напис високими й тонкими, мов павутиння, літерами. Одне слово.

Асвіндан.

Згадувати про це я не збирався, але Коул стежив за мною яструбиним оком і побачив, що я щось помітив.

— Що там? — вимогливо спитав він. — Попереджаю: нічого не приховуй.

— Тут слово. Асвіндан.

— Назви по літерах.

— А-с-в-і-н-д-а-н.

— Асвіндан. — Коулове чоло спохмурніло. — Це давньою дивною, так?

— Очевидно, — відповів Бентам. — Не пам’ятаєш, що нам на уроках розказували?

— Звісно, пам’ятаю! Я вчився краще за тебе, забув? Асвіндан. Корінь тут — вінд. Це означає швидкість, тобто прискорення — і зміцнення, зростання сили!

— Брате, я б на твоєму місці не був такий певний.

— Ну звісно! — саркастично примружився Коул. — Я думаю, ти його собі забрати хочеш.

Простягнувши руку, Коул спробував вихопити в мене глечик. Йому вдалося обхопити шийку пальцями, та щойно глечик полишив мою руку, Коулові пальці стислися, неначе між них уже нічого не було, а глечик упав на підлогу й розбився.

Коул вилаявся й ошелешено подивився собі під ноги, де вже розтікалася калюжею яскраво-синя рідина.

— Тепер я це бачу! — радісно вигукнув він, показуючи пальцем на синю калюжку. — Так, я бачу!

— Так… так, я теж, — сказав Бентам, і вартові підтвердили. Рідину бачили всі, але глечики, у яких вона містилася і які її оберігали, були невидимі.

Один з вартових нахилився, щоб торкнутися синьої рідини пальцем. Та тієї ж миті, як його палець занурився, він закричав і відскочив, несамовито розмахуючи рукою,