Читати книгу - "Твердиня"

За чверть до шостої гіпс був готовий.

— Я бачив, у вас є аптечка. Маєте якесь знеболювальне?

— «Кетанов», — кволо промовив росіянин.

— Тиждень можеш приймати одну-дві таблетки на день. Якщо закінчиться, скажеш, я принесу «Новрил», але більше десяти днів не даватиму — наркоманів нам тут не треба. І нікуди сьогодні не ходи. Нехай твої друзі принесуть вечерю сюди.

— Дякую, — витиснув Семен.

— Було б за що дякувати. — Мел Барр обернувся до Ґрема і Левка. — Маю кілька слів до вас… до вас усіх. Їх просив передати містер Х’юз-Коулман.

— О’кей, — безбарвно промовив Лео.

— Навряд чи ви в захваті від свого помешкання. — Чоловік обвів рукою «нору». — І я вас розумію. А тому вам люб’язно дозволили вільно пересуватись по Паїтіті за умови, що ви надягнете на зап’ястки ось це. — Барр видобув з сумки чотири браслети з випуклими синіми лампочками. Півсферичні індикатори були неактивними.

— Що це? — спитала Сатомі.

— Радіомаяки, що посилають безперервні короткохвильові сигнали, відмічаючи ваше місцезнаходження на загальному радарі. Вони є у всіх. — Ірландець, труснувши долонею, продемонстрував ліву руку: зап’ястя обжимав такий самий браслет, тільки лампочка блимала якось особливо (світло не зникало й появлялося, воно «висихало», згущуючись до туманного густо-синього, після чого розгоралось до сліпуче блакитного кольору). — Це задля вашої ж безпеки.

«У нас є вибір?» — зміркував Левко. А ще лікар казав неправду. Українець пам’ятав, що у ґевалів із американськими штурмовими гвинтівками браслетів не було. Як і у Джейсона.

— Ми справді зможемо йти куди заманеться? — примружив око хлопець.

— Так.

Левко першим простягнув праву руку. Мел начепив браслет на зап’ясток і застібнув замок. Тієї ж миті лампочка спалахнула. Секунд десять вона горіла рівним синім світлом, після чого стала пульсувати, як і та, що на руці Ірландця. Забравши руку, українець оглянув браслет. Защіпка нагадувала замок на наручниках. Сумнівно, що її вдасться розстебнути без спеціального ключа.

Ґрем, Сатомі і Семен без нарікань дозволили надягнути на себе браслети.

— Чудово, — закінчивши, Мел Барр холодно всміхнувся, — проте є одне обмеження стосовно вашого пересування по Паїтіті.

«Чувак, ти передбачуваний, як жарти у містера Біна», — скрипнув зубами Левко.

— Більшість коридорів всередині споруди освітлюються стаціонарними джерелами світла, як, скажімо, ось ця галерея. — Чоловік махнув рукою за спину, вказуючи на вихід з «нори». — Однак у підземеллі під нами, набагато нижче за житлові приміщення, склади й лабораторії, є ходи, що обладнані сенсорами руху. Світло в них вмикається лише тоді і лише там, де є рух. Більшість часу коридор огорнутий темрявою, і тільки тоді, коли хтось вступить у галерею, автоматично вмикається світло. Так ось, вам суворо забороняється заходити в такі галереї і наближатись до приміщень, у які вони ведуть. Це наказ Джейсона, і він попросив наголосити, що за його порушення ви будете жорстоко покарані. — Лікар перевів подих. — Це зрозуміло?

Замість відповісти Левко виплюнув чергове запитання:

— Чи можемо ми виходити за межі Паїтіті і якщо так, то наскільки далеко?

— Якщо дотримуватиметеся згаданого обмеження, то ніколи не досягнете найнижчих рівнів, а значить, не зможете вийти до лісу.

— Це означає, що вибиратися за межі Паїтіті нам заборонено?

— На жаль, так.

— Я зрозумів.

Ірландець кивнув і підвівся.

— І ще дещо…

Хлопці й дівчина звели очі.

— Ви вже зустрічалися зі «службою безпеки» містера Х’юз-Коулмана? — Промовляючи «служба безпеки», Ірландець зобразив пальцями лапки.

— Хто це? — насупив брови Сьома.

— Род, Луїс, Роджер і Боб — чотири ґевали, озброєні до зубів. Ми іронічно називаємо їх службою безпеки чи цереушниками, а сам Джейсон кличе хлопців «стрільцями», — Мел Барр вишкірився, — як у кіно про ковбоїв. — А тоді різко посерйознішав: — Іноді вони корчать із себе туполобих качків, але насправді такими не є. Остерігайтесь їх, будьте з ними дуже обережні… — Чоловік обвів студентів поглядом, зупинившись на обличчі кожного. — І це не наказ Джейсона, це порада особисто від мене. Пропоную вам її запам’ятати. Бо ви тут надовго.

Щойно лікареві кроки стихли в глибині галереї, Сьома повернувся до Левка:

— Я тобі казав: нас не відпустять! — Дивно було чути, наскільки розмаїту гаму звуків видавав росіянин крізь стиснуті зуби і майже не розтуляючи губ.

Лео подивився на товариша і несподівано для самого себе проказав:

— Я бачив письмена.

— Що? — Сьома не знав, чому дивуватись більше: почутому від Левка чи разючій, просто вбивчій переміні теми.

— По дорозі, поки нас тягли нагору, я бачив письмена на стінах. Ґуннар мав рацію: ці хлопці — які вибехкали оце все — вони мали власну писемність.

LXXXIII

13 серпня 2012 року, 12:18 (UTC – 5) Паїтіті

З найпершого дня Левко заходився шукати способи для втечі.

Ґрем, побачивши, куди спрямований погляд українця, підійшов до Левка і мовив:

— Це «Eurocopter EC120 Colibri».

Лео окинув американця зневажливим поглядом:

— Звідки ти знаєш?

— Я літав на такому, — заявив мулат. — В «Helicopter Academy» два основних типи тренувальних вертольотів: «Robinson R44»[119] і «EC120 Colibri».

Вони стояли біля намету-їдальні за півсотні метрів від вертольота.

— Він долетить до гір? До Куско?

Мулат довго думав перед тим, як відповісти:

— Якщо бак заповнений хоча б наполовину — так.

— Ти кажеш, що літав на такому. Значить, ти зможеш підняти його у повітря?

Ґрем здригнувся, вирячившись на українця:

— Що ти задумав?!

— Я поставив запитання, Ґреме: чи зможеш підняти «Colibri» в повітря, якщо випаде така нагода?

Очі американця забігали.

— Так, — проказав він. — Я на «Colibri» починав навчання.

— На верхній терасі завше чергують два перуанці: один у східній частині біля входу в галереї, другий — у західній, коло ангарів. Учора їх змінили о 20:00. Сьогодні зранку була нова пара, котру поміняли двадцять хвилин тому — о 12:00. Можна зробити висновок, що вартові змінюються що вісім годин: о 4:00, 12:00 і 20:00.

— Для чого ти розповідаєш це мені? — пополотнів Ґрем.

Левко випнув губу і промовив, не дивлячись на мулата:

— Ні для чого… Лише хочу, щоб ти знав: я зараз з’ясовую, хто мешкає у Твердині, хто чим займається, хто коли відпочиває,