Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— ХТО… ПОСЛАВ… ЦІ… КВІТИ… ЮНАЧЕ?

Відгорнуті краї вуалі знову впали на обличчя. Шимі відступив ще на крок. Перелякано позадкував.

— МОЖЕ… ЦЕ… ХТОСЬ… ІЗ БУДИНКУ-НА-НАБЕРЕЖНІЙ?.. ВІД… МЕРА… ТОРІНА?.. СКАЖИ… МЕНІ… І… Я… ДАМ… ТОБІ… МОНЕТКУ.

У Сюзен душа пішла в п’яти. Авжеж, він розповість. Йому забракне клепки зрозуміти, що через нього вона втрапить у халепу. Втім, як і Віллові.

Але Шимі лише похитав головою.

— Не пам’ятаю. У мене пуста голова, сей. Стенлі каже, я недоумок.

І він знову просяяв своєю чудовою усмішкою, показавши два ряди рівних білих зубів. Тітка Корд відповіла на неї гримасою.

— Ох, ну то йди! Іди собі до міста. Не вештайся тут. Бо хлопець, який нічого не пам’ятає, не заслуговує ні шеляга! І не повертайся більше сюди, хто б там не просив тебе віддати квіти молодій сей. Затямив?

Шимі енергійно закивав. Потім:

— Сей?

Тітка Корд сердито глипнула на нього. Того дня вертикальна зморшка в неї на лобі була особливо помітною.

— Нащо ти закуталася в павутину, сей?

— Ану забирайся геть, нахабо! — закричала тітка Корд. Коли вона цього хотіла, її голос ставав такий гучний, що Шимі аж підстрибнув з переляку. І лише впевнившись, що він пішов по Хай-стрит у бік міста і не збирається повертатися до їхньої хвіртки й канючити монетку, тітка Корд повернулася до Сюзен.

— Постав квіти у воду, міс О-Яка-Краля, і не надто замріюйся над тим, хто твій таємний залицяльник.

А потім тітка Корд всміхнулася. По-справжньому всміхнулася. Це найбільше боліло Сюзен і найбільше її спантеличувало: її тітка не була монстром із тих, ким лякають дітей, не була відьмою, як Рея з Коосу. Вона була звичайнісінькою старою дівою, що не дуже любила спілкування, зате полюбляла золото й срібло і панічно боялася, що її можуть викинути на вулицю без шеляга за душею.

— Таким, як ми, крихітко Сьюзі, — сказала вона нестерпно манірним голосом, — ліпше виконувати свою роботу по господарству, а мрії лишити для тих, хто може собі їх дозволити.

5

Вона була впевнена, що квіти від Вілла, і не помилилася. Записку писала тверда рука.

Дорога Сюзен Дельгадо!

Позаминулого вечора я наговорив чимало зайвого. Благаю Твого прощення. Чи можу я зустрітися і поговорити з Тобою? Про це ніхто не повинен знати. Це важливо. Якщо Ти згодна, передай записку із хлопцем, який принесе Тобі букет. Йому можна довіряти.

Вілл Деаборн

«Це важливо» підкреслено. Їй нестримно захотілося дізнатися, що ж для нього таке важливе, але вона застерегла себе від дурних учинків. Напевне, він у неї вклепався… а якщо так, то чия то провина? Хто розмовляв із ним, їхав на його коні, демонстрував йому спокусливі ніжки, блискавкою зістрибуючи з коня? Хто поклав руки йому на плечі й поцілував його?

Від думки про це їй мов вогнем обпекло щоки й чоло, і тілом знову пішла гаряча хвиля. Вона не шкодувала про той поцілунок, але все одно він був помилкою, як не шкодуй. А зустрітися з ним знову було б іще більшою помилкою.

Вона жадала зустрічі з ним і глибоко в душі знала, що вже готова забути про свій гнів. Проте існувала обіцянка, яку вона дала.

Мерзенна обіцянка.

Тієї ночі вона лежала без сну, переверталася в ліжку, думала. Спершу їй здавалося, що краще і гідніше буде просто мовчати, ніж складати подумки записки-відповіді — деякі зарозумілі, деякі холодні, деякі прикрашені мереживом флірту.

Почувши дзвін, що опівночі проводжав старий день і вітав новий, Сюзен вирішила, що з неї годі. Вискочила з ліжка, підійшла до дверей, прочинила їх і визирнула в коридор. До вух долинуло хропіння тітки Корд, і вона знову зачинила двері, підійшла до свого маленького бюро біля вікна і запалила лампу. Дістала з верхньої шухляди аркуш пергаментного паперу, розірвала його навпіл (найбільшим злочином після нехтування породистої худоби в Гембрі вважалося марнування паперу) і швидко написала відповідь, відчуваючи, що найменше вагання зараз означатиме для неї ще багато годин нерішучості. Написала на одному диханні, без вітання і без підпису:

Мені не можна з тобою бачитися. Це було б непристойно.

Згорнувши папірець в декілька разів, вона загасила лампу і повернулася до ліжка, де задля безпеки поклала записку під подушку. А за дві хвилини вже спала. Наступного дня їй треба було піти до міста, на базар, і дорогою вона проходила повз «Рай для подорожніх», який об одинадцятій годині ранку виглядав не привабливіше за тварину, що в муках сконала на узбіччі дороги.

Подвір’я шинку було витоптаним квадратом землі, який розділяла навпіл довга рейка, що слугувала для прив’язування коней. Під рейкою проходила водостічна ринва. Шимі в кумедному рожевому сомбреро котив уздовж рейки тачку і накидав у неї лопатою вчорашній кінський гній, наспівуючи «Золоті черевички». Сюзен сумнівалася, що відвідувачі закладу «Рай для подорожніх» цього ранку прокинулися такими свіжими й бадьорими, як Шимі. Тож, якщо добре подумати, ще невідомо, хто насправді був тупоголовим?

Вона роззирнулася, щоб переконатися, що її ніхто не бачить, а потім підійшла до Шимі й постукала його по плечі. Спочатку він перелякався, і не дивно — подейкували, що Джонасів друг Діпейп мало не вбив нещасного за те, що він розілляв йому на чоботи випивку.

Та потім Шимі її впізнав.

— Привіт, Сюзен Дельґадо з окраїни міста, — приязно привітався він. — Доброго тобі дня, сей.

Він вклонився, смішно копіюючи рухи своїх нових друзів із Внутрішніх бароній. Всміхнувшись, вона опустилася перед ним у легенькому реверансі (того дня на ній були джинси, тож довелося вдавати, що вона притримує руками спідницю. Але жінки в Меджисі звикли робити реверанси в штанях).

— Бачиш мої квіточки, сей? — спитав він, показуючи на нефарбовану стіну «Раю». Те, що вона побачила, зворушило її ледь не до сліз: вздовж стіни хвилювалися від легкого ранкового вітерцю сині й білі шовкоцвіти. На тлі потрісканого будинку розпусти й подвір’я, заваленого лайном, вони здавалися водночас хоробрими і мізерними.

— Ти сам їх виростив, Шимі?

— Еге ж, це я. А містер Артур Гіт із Ґілеаду обіцяв мені жовті.

— Я ніколи не бачила жовтих шовкоцвітів.

— Я теж. Але містер Артур Гіт стверджує, що в Ґілеаді вони є, — він урочисто глянув на Сюзен і взяв лопату в руки, як солдат гвинтівку чи списа. — Містер Артур Гіт врятував мені життя. Я задля нього на все готовий.

— Правда, Шимі? — зворушено спитала Сюзен.

— А ще в нього є вартовий! Це пташина голова! А він з нею так смішно балакає, я