Читати книгу - "Томасина"

— Господи! Господи! — волав не сам Мак-Дьюї, а його душа. — Дякую тобі, Господи!

Мак-Дьюї підніс Томасину до Мері-Pya, яка лежала на руках у Лорі, та віддав її дівчинці. I Мері-Pya, яка враз передумала помирати, стала обіймати свою любимицю, укривати її поцілунками. Томасина замуркала, і Мері своїм тоненьким, надламаним голоском, який щойно повернувся до неї, який і голосом назвати було важко, запищала:

— Тату… тату! Ти повернув мені Томасину! Справжню Томасину, цілу і живу!

Так, на дівчинку ще чекало тривале одужання, але саме в ту мить її світ повернувся до неї. Оцей великий, пахучий, ні з чим незрівнянний чоловік знову став Богом.

Спостерігаючи за своєю дочкою, Мак-Дьюї відчував, як у надрах його душі борються збентеження, відчуття полегші та безмежна вдячність.

— Ти розумієш її? — запитав він у Лорі.

На кутики її губ повернувся давній вираз смутку, ніжності й захоплення, а очі світилися мудрістю. Лорі піднялася і поклала дівчинку з прилиплою до неї Томасиною у ліжко. Та щойно Мері-Pya відпустила тварину, як та одразу ж заходилася вмиватись, чепуритись. Роботи було чимало: зализати подушечки лап, які потріскалися й кровоточили, дати раду понівеченим кігтикам… Та незважаючи на зайнятість, у Томасини, як і в старі часи, знаходилася хвилька-друга, щоб лизнути шорстким язичком шию, щоки своєї господині, з колишньою ворожістю зиркнути у вічі здорованеві з рудою шерстю на обличчі та голові і підозріло мокрими щоками, котрий усе стовбичив над нею і витріщався так, неначе в житті її не бачив.

Гроза нарешті перейшла і покотилася далі, гримаючи десь удалині. Дівчинка знову взяла кішку на руки, та нітрохи не пручалася, і за кілька секунд обидві спали міцним сном.

Віллі Бенноку та місіс Мак-Кензі було наказано відпочити та відіспатися. Дощ перейшов, вітер також ущух… У двері постукали. Коли Мак-Дьюї відчинив, на порозі стояв преподобний Ангус Педді — осовілий від безсонної ночі, одягнутий по-домашньому. Ані він сам, ані його сім’я за цю ніч не склепили повік.

— Ендрю, — промовив священик, — дивлюся, в тебе світиться.

Мак-Дьюї забарився на порозі, роздивляючись свого друга. У виразі його обличчя щось змінилося — тепер там читався безмежний, цілковитий спокій. В очах, які дивилися з-за скелець у позолоченій оправі, не було більше заклопотаності чи тривоги.

— Ага, — сказав Мак-Дьюї. — То ти уже знаєш.

Педді, звісно, не мав нічого проти того, аби Мак-Дьюї повідомив йому щасливу новину — чому б не зробити добре другові! — але він був просто зобов’язаний розповісти йому про одкровення, яке зійшло на нього тієї ночі, про ту чудесну впевненість, що його молитви та молитви Мак-Дьюї не залишилися непочутими.

— Так, — відповів він, — я знаю. Дівчинці краще, і вона буде жити…

— Вона вже знову може говорити.

Педді кивнув. Коли й це не здивувало пастора, Мак-Дьюї, розтягуючи кожне слово, повідомив:

— До неї повернулась Томасина, — і став чекати, яке враження справить на друга ця звістка. Та Педді спокійно кивнув і сказав: — Ага, навіть так. Непогано…

Вони зайшли в дім і навшпиньки пробралися до дитячої, де Лорі пильнувала сон дівчинки й кішки. Обличчя містера Педді освітилося життєрадісною усмішкою, душа від щастя аж співала.

— Еге, — промовив він. — Чудова картина…

Раптом Мак-Дьюї пригадав дещо, що збентежило його, і коли всі троє зібралися у нього в кабінеті, що був навпроти дитячої, він сказав:

— Лорі…

— Так, Ендрю…

— Коли місіс Мак-Кензі відчинила вікно і покликала Томасину, ти теж її покликала, але іншим ім’ям. Що то було за ім’я?

— Таліта…

— Таліта? — спантеличився містер Мак-Дьюї.

Ветеринар перевів здивований погляд на преподобного Педді, і той, не стримавшись, пирснув сміхом, а потім пояснив:

— Євангеліє від Марка, розділ п’ятий, вірш тридцятий п’ятий та подальші.

Лорі усміхнулася, проте Мак-Дьюї й далі виглядав спантеличено.

— Я спробую прочитати по пам’яті, — сказав священик, — або ж принаймні передати зміст. — Він скинув очі догори і, обернувши погляд усередину, почав: — «Як Він ще говорив, приходять від старшини синагоги і кажуть: Дочка твоя вмерла; чого ще турбуєш Учителя?.. А Ісус, як почув слово сказане, промовляє до старшини синагоги: Не лякайсь, тільки віруй! І прийшов Він до нього у дім, і бачить метушню та людей, що плакали та голосили, і сказав: Чого ви метушитеся та плачете? Не вмерло дівча, але спить…»

Лорі досі всміхалася — таємничо, спокійно, і Мак-Дьюї насупився.

Містер Педді продовжував далі:

— «І взяв Він за руку дівча та й промовив до нього: Таліта, кумі, що значить: Дівчатко, кажу тобі: встань! Ту ж мить підвелося дівча й ходило. І всі жахнулися з дива великого!..»

— Не розумію, — хрипко проказав Мак-Дьюї, та в думках його став пробиватися якийсь проблиск.

— Вона не померла, а спала, — пояснила Лорі. — Я саме була в лісі й бачила, як діти гралися в похорон. А коли вони пішли, я ту могилу розкопала. Мало чого, ви ж знаєте, що таке дітиська.

Мак-Дьюї мимохіть аж охнув.

Лорі наморщила чоло, подумки вертаючись до того дня.

— Я трохи сплакнула над нею, бо треба мати камінь замість серця, щоб не заплакати, коли перед тобою шовкова коробка, а в ній — кішка, лежить, як жива. І тут — вона чхнула.

Чоловіки уважно слухали розповідь Лорі.

— Я витягла її з коробки і забрала додому. Ще й подумала: які негідники ці діти, що поховали живу кішку. І назвала її Талітою.

Містер Мак-Дьюї ще раз зітхнув і замислено промовив:

— Дякую тобі, Лорі.

Пам’ять містера Мак-Дьюї повернула його до подій того дня: ось він наказує Віллі Бенноку приспати Томасину, ось починається метушня коло пса, ось Віллі Беннок виносить надвір Томасину, котра, як