Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Житло Аффара Мен-Риджа не дуже відрізнялося від решти. Двоповерховий дім зі світлого каменю, доглянутий сад, кущі червоних і жовтих троянд, фінікові пальми, ставок, у якому плавав білий лебідь… Заднього двору та стайні від огорожі видно не було.

Собак ніде не помітили. Жучок підбіг до огорожі, простромив носа межи пруття, принюхався та закрутив хвостом.

— Сподобалося, — зауважив Інтар.

Діти зупинилися біля воріт. Неподалік стояла невеличка сторожка, але, зважаючи на все, чи то сторож відійшов кудись, а чи заснув… Принаймні видно його не було.

— От ми й прийшли, — невпевнено промовила Ола.

Інтар кивнув. Він не дуже добре уявляв собі, що далі. Як дістатися до матері Оли? До речі…

— А як звуть твою матір?

— Аланою…

Хлопчик кивнув. Ну й кого тут попросити покликати пані Алану? Тільки б на самого високоповажного Аффара не нарватися… Той прожене відразу.

Діти ще кілька разів пройшли вздовж огорожі, поки не побачили, як із невеличкої глиняної повітки в саду вийшов рудий ельф у зеленій туніці й босоніж, із садовими ножицями в руці. Він рушив до трояндових кущів.

— Агов! — гукнув Інтар: із ельфами він міг говорити легше, ніж із людьми. — Агов, агов!

Рудий озирнувся. Він був невисокий і, здавалося, років вісімнадцяти. Здивовано дивлячись на дітей, підійшов до огорожі.

— Ви хто? Що вам потрібно?

— Нам потрібно бачити пані Алану! — нахабно промовив Інтар. — Скажи, що її дочка тут, і нехай вона вийде! Тільки скажи їй, а не панові Мен-Риджу.

Ельф охнув, кивнув і бігцем кинувся в дім.

— От зараз він як розповість усе Аффару… А той як пожене нас звідси… Ще й собак нацькує, — озвалася Ола.

— Може й таке статися, — погодився Інтар, — але раптом нам пощастить?

— Надто вже ти віриш в удачу, — зітхнула дівчинка.

— Небо, кажуть, допомагає тим, хто щиро вірить, — посміхнувся хлопець. — Чому б і удачі не поводитися так само?

Ола тільки знизала плечима. А потім смикнула Інтара за руку:

— Дивися!

До воріт, не поспішаючи, прямував високий чорнявий смаглявий чоловік у строкатому домашньому халаті та м’яких пантофлях. За ним поспішала тонка граціозна жінка: її золотаве волосся було викладено у високу зачіску, чого майже не приховувало напівпрозоре зелене запинало, синя сукня відтіняла блакитні з зеленавим полиском очі та світлу шкіру. Інтар хвилини зо дві просто милувався мамою Оли й навіть подумав: нічого дивного в тім нема, що пан Аффар захотів узяти в свій дім таку красуню. От тільки вона… Вона сама вирішила…

Обоє підійшли до огорожі. Ненадовго погляди чотирьох схрестилися, й Інтар побачив у погляді Мен-Риджа тільки подив і досаду. А от із глибоких, облямованих довгими віями очей пані Алани так і вихлюпувався відвертий переляк. На дочку вона дивилася без теплоти.

— Чого ви хочете? — промовив Мен-Ридж.

Панові Аффару було років сорок. Гарний чоловік, дужий тілом, суворо зводив докупи густі чорні брови, здавався доволі грізним і вже точно був розгніваний.

Жучок кілька разів дзявкнув на нього та відійшов подалі.

Інтар підштовхнув Олу в спину. Дівчинка здригнулася, але натяк зрозуміла.

— Мамо! — вона вибігла наперед і заторохтіла: — Ненько, мені зовсім погано, я їсти хочу, мені страшно самій, мамо, не кидай мене, ну, будь ласка, хоч у служниці візьми!

«Чеше, як по писаному!» — захоплено подумав Інтар.

Алана здригнулася. Її обличчя раптом стало зовсім розгубленим.

— Але… Оло…

— Мамо, я не хочу в лихваря жити! — зі слізьми в голосі вигукнула дівчинка. — Він… він лапи до мене тягне!

Жінка охнула. Від такого її вочевидь пересмикнуло. Хоч поява дочки й стала для Алани громом із ясного неба, хоч і хотіла вона забути минуле життя, але це виявилося важче, ніж думалося. Ола й Низар снилися їй щоночі, та й удень нерідко вона думала про них із соромом і страхом. І ось тепер її дочка стояла перед ворітьми та благала допомоги…

— Не може бути! — вигукнула жінка. Озирнулася на того, хто повинен був стати головним у її житті. — Аффаре!

Той розглядав дітей. Неприємно, що дівчисько з'явилося в його дім. Неприємно, однак очікувано: недарма ж кілька разів Миру вже повідомляв: колишній чоловік Алани приходив сюди. Аффар. хотів би застати його, поговорити з ним… По-своєму… Але цього не вдалося жодного разу. Сидіти ж удома днями й ночами, вистежуючи гончара, Аффар не збирався: мав досить інших справ. Із дружиною він говорив про це, й вона клялася, що жодного разу не вийшла до колишнього чоловіка, скільки той не просив через Миру, й не обмінялася з гончаром навіть словом. Імовірно, це була правда. Проте якби не в'язниця, навряд чи Низар так швидко дав би їм спокій. А тепер прийшла його дочка. Що ж… До кого ще їй іти, крім матері? Однак пан Мен-Ридж не бажав відкривати всьому світові правду про минуле своєї дружини. І зрозуміло, ні про яких дітей від колишніх чоловіків і мови не могло бути.

— А це що за хлопчисько? — кивнув чоловік на Інтара.

— Та це ж Інтар, пане Аффаре, — Ола закліпала, — мій друг. Ненько, ти хіба його не пам'ятаєш? Ми з ним так дружили…

— І хто ж твій батько? — Алана пильно розглядала хлопчика. Він був їй незнайомий. Хоча… хто знає, з ким водилася Ола, адже по півдня ганяла вулицею…

— Та мітляр він! Був, поки його кінь не збив, — на ходу вигадував Інтар. — От просто кілька днів тому. Мамка моя сама залишилася з трьома