Читати книгу - "Шлях меча"

– Привіт живій легенді! – почулося поруч зі мною. – Упізнаєш? Чи геть запишався?!

– Упізнаю… – сторопіло пробурмотів я, дивлячись, як Пояс Пустелі злітає з талії свого кривоногого Придатка, весело розвертаючись, і з блиском укладається на підставці трохи нижче від мене.

Він мав чудовий вигляд. Заново відполірований, сяяв, навіть ніби подорослішав… зовсім не той забіяка, зовсім не той!..

– Радий тебе бачити, Єдинороже, – сказав він, коли інші Звитяжці навколо нас тактовно взялися розмовляти один із одним, щоб не заважати нам. – Чесно, я радий…

– Я теж, – щиро відповів я, – теж радий тебе бачити, Маскіне Сьомий із Харзи, мисливцю на Тьмяних.

– Я тепер не Сьомий, – сліпуче усміхнувся Маскін. – Я тепер Тринадцятий. І я більше не мисливець.

– Та хоч Двадцять Шостий, – відмахнувся кистю я. – З тобою хоч нормально поговорити можна! А ці всі лише кивають і підтакують, немов я їм щосекунди по таємниці світобудови розкриваю!

– Звісно, – Пояс Пустелі глянув на звеселілу знать, і легкі брижі пробігли по його гнучкому клинку. – Як же ще можна розмовляти зі своїм майбутнім правителем?!

Я мало з підставки не злетів.

– Із правителем? Майбутнім?!

– Аякже! Ти ж корінний мейланець, із потомствених Вищих… і не просто звідси родом, а Мейланьський Єдиноріг! Сотню років провів у столиці, прославився на весь емірат, Придатка зіпсованого міняти відмовився, довірений клинок Шешеза фарр-ла-Кабіра… Весь емірат тільки про тебе й бряжчить – то ти Придатка залізом окував, то в Бесіді тобі рівних нема, не було й не буде, то ти якогось хижака наскрізь проколов, рятуючи майбутнього Фархадового Придатка, то в провулку за одну ніч усіх Тьмяних Кабіра під корінь вирізав!..

Пояс Пустелі лунко захихикав.

– Ти ж тепер герой! – весело продовжив він. – А навіщо героєві, та ще Вищому Мейланя, через сотню років повертатися на батьківщину, особливо коли на батьківщині тимчасовими правительками дві вдови, Емейські шпиці блищать?! Ото ж бо й воно! Дядько твій, Ковзкий Перст, уже всім роздзвонив, що бути тобі років за вісім замість нього главою роду Прямих мечів! То ж готуйся до справ державних! Я чув, що від Абу-Салімів із пташиною поштою вітання прийшло на твоє ім’я…

– І з чим вітають? – тупо запитав я.

– Із майбутнім весіллям!

– А-а-а… – тільки й відповів я, безрадно похитуючи китицями. – Ясно…

– Ти хоч на весілля запроси! – Маскін знову оповився навколо свого Придатка, збираючись покинути такого нетямущого співрозмовника, як я. – Або краще я до тебе завтра сам зазирну. В гості. Адже поговорити нам з тобою є про що… Ти як гадаєш, Єдинороже – є про що поговорити Мейланьському Єдинорогові, зразкові для Звитяжців, і Поясові Пустелі з Харзи, Маскінові Тринадцятому, колишньому Сьомому, колишньому мисливцеві на Тьмяних?!

Я не встиг нічого відповісти. Я ще тільки приходив до тями й починав замислюватися над дивним подвійним змістом останнього Маскінового питання – а Пояс Пустелі вже покинув збройовий куток.

– …у кожного справжнього героя, – почувся до мене захоплений брязкіт Дзютте, – обов’язково мусить бути свій особистий блазень. Ось і в нас…

– Правильно! – погодився якийсь короткий і наївний тризубець. – У такого шановного Звитяжця, як Єдиноріг…

– До чого тут Єдиноріг?! – обурився Уламок. – Герой – це, безумовно, я!

«Тоді ти маєш рацію, Дзю, – тужно подумав я. – Тоді ти маєш рацію…»

– Даруйте! – тризубець, не знайомий з Уламковими звичками, був геть збитий з пантелику. – Якщо ви – герой, тоді…

– А хіба ви вважаєте, що я не годжуся в герої?! – войовничо випнув ґарду-пелюстку Дзютте.

– Та ні, що ви, – геть розгубився бідолашний тризубець, – просто якщо ви – герой, то хто ж тоді блазень?

Уламок покосився на мене й, певно, відчув мій похоронний настрій.

– А ця вакансія поки що вільна! – голосно мовив він. – Бажаючих прошу записуватися в ось цього естока! Уздовж клинка…

Повернувшись у садибу, ми з Ченом мовчки обійшли ставок, піднялися на другий поверх будинку, зайшли в першу-ліпшу кімнату – вона виявилася суміжною з більшими покоями, але нам у цю хвилину було не до зручностей – і ретельно замкнули всі двері.

Ми не хотіли нікого бачити.

Ми не хотіли нікого чути.

Ми не хотіли ні з ким розмовляти.

Ми нічого не хотіли. Нічого й нікого.

…Спав я погано. Мені снилося, що я перетнув Кулхан і втік у Шулму від усіх, хто хотів мене вбити, женити, привітати, вилаяти, поговорити, найняти, вважати зразком, засудити за негідні вчинки… я втік від них усіх у Шулму, щоб утопитися в священній водоймі, але до водойми мене не пустили, а Жовтий бог Мо, дивно схожий на Коблана, але зі звислими до землі вухами, у які він загортався на манер Ченової марлотти… Жовтий бог Мо – чи Вухатий демон У?! – радісно підстрибував на місці й волав справжньо пронизливим голосом: «Женити його! Женити! Негайно»… – а з водойми раптом полізли гнилі, іржаві уламки вбитих Звитяжців, і я хотів прокинутися, але не міг…

Чен