Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

— Що там? — спитав Девід.

Айзек підняв папірець так, щоб їм з Лін було видно. Яґарек тупцяв позаду.

Вистежив постачальника Особливої Гусені у своїх записах. Такий собі Джозеф Куадуадор. Парламентський службовець, департамент закупівель. Не бажаючи гаяти часу і тримаючи в умі обіцяну Щедру Винагороду, вже перебалакав із паном Куадуадором у присутності мого помічника пана Ікс. Задля досягнення консенсусу довелося вдатися до тиску. Спершу пан К. гадав, що я з вартових. Переконавши його в протилежному, допоміг йому розговоритися за допомогою друга пана Ікс — Кременівки. Скидається на те, що наш пан К. вихопив гусінь із якоїсь офіційної партії товару. З тих пір жалкує. (Я й не те щоб багато йому заплатив). Ніяких даних про мету чи джерело. Як і про долю інших особин, оскільки взяв лиш одну. Єдина зачіпка (варта уваги? Не варта?) — одержувач пакунка на ім’я Др. Барбелл? Бар’єр? Бербер? Барлайм? Чи щось подібне. З департаменту Д/Р.

Веду лік усіх послуг, Айзеку. Чекай на деталізований рахунок.

Лемюель Голуб

— Неймовірно! — вибухнув Айзек, дочитавши листа. — Це ж зачіпка...

Девід приголомшено дивився на друга.

— Парламент? — здушено видихнув він. — Ти хоч розумієш, у яке смердюче лайно ми влізли? І що це за «Неймовірно!», довбня ти пустолоба? Ой як прекрасно! Ми тепер просто попросимо в Парламенті, щоб нам дали список працівників надсекретного департаменту, чиї прізвища починаються на «Б», а потім поспитаємося в них, може, знають щось про летючих штучок, які залякують жертв до коми, зокрема про те, як їх упіймати. Це ж як два пальці об асфальт.

Усі мовчали. На кімнату наповзла гнітюча тиша.

Своїм південно-західним крайцем Борсукова Драговина зустрічалася з Малим Кільцем — тугим клубком з аферистів, злочинності й колись пишної архітектури, що затишно вклинився у вигин річки.

Сто з невеликим гаком років тому Мале Кільце було своєрідним міським гніздом найвпливовіших сімей. Мекі-Дренди й Турґісаді, Драхшачети, водяники-засновники «Драх Банку», Сірра Джереміль Карр, купці-фермери — усі мали великі будинки на широких вулицях Малого Кільця.

У Новому Кробузоні почався промисловий бум, більшість підприємств фінансувалися саме цими сім’ями. Розросталися заводи й доки. Сірий Меандр, що розкинувсь одразу за рікою, пережив недовгий розквіт дрібного машиновиробництва з його невідступним шумом і смородом. Там утворився майданчик неозорих прибережних звалищ. У стрімкій пародії на геологічний процес з’явився новий ландшафт із руїни, покидьків та індустріальної брудноти. Візок за візком купи зламаної машинерії, протрухлого паперу, шлаку, органічних потрухів та хемічного детриту скидалися в обгороджені сміттєзвалища Сірого Меандру. Уся гидота осідала та згущувалася, набираючи подоби природного ландшафту. Пагорби, долини, кар’єри й ковбані бульботіли сморідними газами. За декілька років місцеві фабрики щезли, а звалища лишилися. Морські вітри інколи несли задушливий сопух через Смолу до Малого Кільця.

Багачі полишили свої будинки. Мале Кільце швидко вироджувалося. Стало шумнішим. Гротескно лущилася фарба й штукатурка, населення Нового Кробузона зростало й селилося у величних будинках. Розбивалися на друзки шибки, ставилися абияк нові, розбивалися знову. З’явилися продовольчі крамниці, пекарні й теслярні, й Мале Кільце стало добровільною жертвою неминучого розповзання спонтанної архітектури. Стіни, долівки й стелі переглядали й перероблювали наново. Для порожніх будівель знаходилися все нові й винахідливіші способи застосування.

Дерхан Сумолок квапливо простувала до цього згустку сплюндрованої, розбазареної розкоші. Міцно стискала під пахвою сумку. Обличчя — скам’яніле, нещасне.

Вона піднялася вгору на міст Півнячий Гребінь, одну із найстаріших міських споруд. Міст був вузький і де-не-де мощений; поруч, прямо на каміннях стояли будиночки. З мосту ріка була майже непомітною. З обох боків виднілися лише присадкуваті, кострубаті контури тисячолітніх будинків, чиї мармурові фасади полущилися вже невідь коли. Низки випраної білизни тяглися на мотузках через увесь міст. Пронизливі виляски розмов і сварок відбивалися то тут, то там.

Уже в Малому Кільці Дерхан пришвидшила крок під лінією Зюйд і припустила на північ. Річка позаду вигиналася, заломлюючись перед нею у велетенську зміїсту «S», а далі вирівнювала траєкторію і текла на схід та вниз до Іржі.

Там, де Мале Кільце непомітно переходило в Борсукову Драговину, будиночки були менші, вулички — вужчі і ще більш хитромудро заплутані. Старі попліснявілі будинки над ними повільно занепадали, похилі дахи нависали, мов каптур над вузькими плечиками. На фасадах та у внутрішніх двориках, де дерева й кущі зачахли від бруду, тріпотіли оголошення-реклами скарабомантії, механічного читання й чаротерапії. Тут найбідніші чи найнепокірніші із підпільних хеміків і тавматургів Борсукової Драговини боролися за місце з брехунами й шахраями.

Дерхан огляділась і покрокувала в бік Стаєнь Св. Гнідого. Вузенький прохід закінчувався розваленою стіною. Праворуч від Дерхан вищився іржавого кольору будинок, про який говорилося в цидулі. Вона ступила на поріг порожнього дверного прорізу та почала пробиратися крізь будівельне сміття через коротенький неосвітлений коридор, що буквально скрапував вологою. У кінці жінка побачила фіранку, яку їй сказали шукати, — друзки скла, нанизані на дроти, легенько погойдувалися.

Вона зібралася з духом й обережно відвела намистини битого скла, не поранившись. Зайшла у невеличку вітальню.

Обидва вікна в кімнаті були позапинані: товста матерія зібгалася в брижі й кидала на кімнату важкі тіні. Меблів було зовсім мало, такого ж коричневого відтінку, як і світло, що пропускала фіранка. За низьким столиком, з абсурдною граційністю присьорбуючи чай, ніжилася в розкішному, та вже пошарпаному кріслі повнява пишноволоса жінка.

Вона мовчки оглянула Дерхан.

— Чим можу допомогти? — спокійно запитала вона зі звичним роздратуванням у голосі.

— Ви комунікатриса? — відповіла Дерхан.

— Умма Бальсум. — Жінка гойднула головою. — Ви до мене у справі?

Дерхан покрокувала через усю кімнату й нервово застигла біля продавленого дивана, доки Умма Бальсум не показала жестом сісти. Дерхан різко опустилася на софу й почала копирсатися в сумці.

— Мені треба... поговорити з Бенджаміном Флексом.

Голос звучав напружено. Жінка говорила уривчастими фазами. Потім витягла торбинку з речами, що вона їх знайшла на місці бойні.

Напередодні увечері, коли звістка про розгін докерів-страйкарів вартовими прокотилася над Новим Кробузоном, Дерхан вирушила до Псячої Твані. За звісткою потяглися чутки. Одна стосувалася нападу на підпільну редакцію газети в Псячій Твані.

Коли Дерхан, як завжди замаскована, з’явилася на сирих вулицях південно-східної частини міста, вже сіріло. Дощило. Теплі товсті краплини лускались, як гнилі ягоди, об бруківку провулка. Вхід був завалений, тому Дерхан