Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

На мить здавалося, що Чаґхань перемагає.

Голова Фейленя смикалася то вперед, то назад, ноги борсалися, немовби його душили.

Жинь міцніше стиснула руку Кітая. У її грудях зародилася бульбашка надії.

«Будь ласка. Будь ласка, нехай переможе Чаґхань».

А потім вона побачила Цару, яка згорбилася на палубі, розхитуючись уперед і назад і ледь чутно бурмочучи щось знову і знову.

— Ні, — прошепотіла Цара. — Ні, ні, ні!

Голова Чаґханя смикнулася набік. Його кінцівки судомно рухалися, молотили без цілі чи напрямку, немовби хтось, хто мав дуже незначні знання про людське тіло, контролював його звідкись здалеку.

Цара почала кричати.

Чаґхань обм’як. А потім полетів назад, ніби маленький білий прапор, такий вразливий, що Жинь злякалася, що вітри можуть його розірвати.

— Гадаєш, що зможеш умістити нас, маленький шамане? — Вітри повернулися, цього разу ще шаленіші. Ще один порив скинув Чаґханя й Цару в неспокійні хвилі внизу.

Жинь побачила Неджу, який спостерігав за всім із «Грифона». Він був наляканий, але стояв достатньо близько, щоб почути її.

— Зроби щось! — закричала вона. — Боягуз! Зроби щось!

Неджа стояв нерухомо, з широко розкритими очима й ротом, немовби він опинився в пастці. Його обличчя осунулося. Але він нічого не зробив.

Порив вітру розірвав палубу «Зимородка» навпіл, здираючи дошки з-під самих ніг Жинь. Вона впала крізь уламки деревини, вдарилася і протяглася шорсткою поверхнею, аж доки не опинилася у воді.

Кітай упав поруч. Його очі були заплющені. Він миттю пішов на дно. Жинь обхопила його руками навколо грудей, нестямно борсаючись, щоб утриматися разом із ним на плаву. Вона силкувалася пливти до «Зимородка», але вода тягнула її назад.

У неї стиснулося нутро.

Течія.

З південного краю озеро Боян закінчувалося водоспадом. Він був короткий, вузький, не дуже великий, тому його течія не надто впливала на важкі військові кораблі. Для суден вона була нешкідлива. Але смертельна для поодиноких плавців.

«Зимородок» стрімко зникав із очей Жинь, течія тягла їх усе швидше і швидше до краю. Вона побачила мотузку, що пливла поруч із ними, і у відчаї схопилася за неї, палко прагнучи вчепитися бодай за щось.

Якимось дивом мотузка досі трималася корабля. Вона натягнулася — і течія вже не тягла їх далі. Жинь із зусиллям стискала замерзлі пальці навколо мотузки, борючись із сильною течією й намагаючись обгорнути її навколо тулуба Кітая та своїх зап’ястків.

У Жинь від холоду заніміли кінцівки. Вона не могла поворушити пальцями, які ще міцно стискалися навколо мотузки.

— Допоможіть нам! — закричала вона. — Хто-небудь, допоможіть!

Хтось піднявся з носа «Зимородка»

Дзіньджа. Їхні погляди перетнулися. Його обличчя було дике, нестямне. Жинь хотілося думати, що він її побачив, але можливо, його увага була прикута лише до мізерних шансів на виживання.

А потім він зник. Жинь не знала напевне, чи то Дзіньджа перерізав мотузку, чи він просто впав під ще одним натиском атаки Фейленя, але відчула, як нею сіпнуло, а потім мотузка ослабла.

Їх понесло від флоту, вихором затягуючи до водоспаду. На якусь мить вона відчула невагомість, і то був бентежний та дивний момент повної дезорієнтації, а потім вода накрила їх із головою.

Роздiл 21

Жинь бігла в темному полі, переслідуючи полум’яну постать, якої їй ніколи не судилося спіймати. Її ноги рухалися немовби у воді, вона була надто млява, надто незграбна, і значно відставала від тієї постаті. На неї навалювався все сильніший розпач, аж доки ноги не стали такими важкими, що їй уже несила було бігти.

— Прошу, — скрикнула вона. — Зачекай.

Постать зупинилася.

Коли Алтань обернувся, Жинь побачила, що він уже горить, його вродливе обличчя розтріскалося і спотворилося, почорніла шкіра відлущувалася, відкриваючи вибілені сяйливі кістки.

А потім Алтань нависнув над нею. Якимось чином він досі лишався чарівним, досі прекрасним, навіть замкнутий у миті власної смерті. Він став перед нею навколішки, обхопив її обличчя палючими руками і схилився до її чола.

— Ти ж знаєш, вони мають рацію, — сказав він.

— Щодо чого? — вона бачила в його очах океани вогню. Він боляче стискав її, як і завжди. Вона не знала напевне, чого саме хотіла — щоб він відпустив її чи щоб поцілував.

Його пальці глибоко впивалися їй у щоки.

— Це мала бути ти.

Його обличчя перетворилося на обличчя Цари.

Жинь закричала і смикнулася назад.

— Тигрячі цицьки. Я ж не така страшна. — Цара витерла рота долонею. — Ласкаво прошу до світу живих.

Жинь сіла й відкашлялась озерною водою. Вона безтямно тремтіла. Їй знадобився якийсь час, щоб витиснути бодай якісь слова з онімілих незграбних вуст.

— Де ми?

— На березі річки, — сказала Цара. — Мабуть, за кілометр-два від Бояна.

— А що з іншими? — Жинь придушила сплеск паніки. — Жамса? Суні? Неджа?

Цара не відповіла, а це означало, що вона не знала. Тож Цике або вибралися, або втонули.

Жинь декілька разів глибоко вдихнула, щоб стримати гіпервентиляцію легенів. «Ти не знаєш, чи вони загинули», — сказала вона собі. А Неджа мусив вижити, хто як не він. Вода захищала його, немов власне дитя. Хвилі прикрили б його, хоч свідомо він прикликав би їх, хоч ні.

«Якщо інші загинули, ти нічим не зарадиш».

Жинь змусила свій розум розділитися, щоб виокремити тривоги й відмахнутися від них. Горюватиме вона потім. Спершу треба вижити.

— З Кітаєм усе гаразд, — сказав їй Чаґхань. Він скидався на живий труп: вуста такого ж темного відтінку, що й пальці, посинілі аж до середнього суглоба. — Просто пішов принести трохи дров.

Жинь підтягнула коліна до грудей, не припиняючи тремтіти.

— Фейлень. То був Фейлень.

Близнюки кивнули.

— Але чому… Що він… — Жинь не розуміла, чому вони були такі спокійні. — Що він робить із ними? Чого він хоче?

— Ну, людина Фейлень, мабуть, хоче померти, — сказав Чаґхань.

— Тоді що…

— Бог вітру? Хтозна. — Він розтирав долонями руки то вгору, то вниз. — Боги — представники чистого хаосу. За межею вони збалансовані, кожен стоїть проти інших шістдесяти трьох, але якщо вивільнити їх у матеріальному світі, вони ніби вода, що виривається зі зруйнованої греблі. Не маючи протилежної сили, яка їх контролює, вони роблять усе, що заманеться. А ми ніколи не знаємо, чого захочеться богу. Одного дня він створює легенький бриз, а наступного — тайфун. Єдине, чого можна очікувати, це непослідовності.

— Але тоді чому ж він бився на їхньому боці? — запитала Жинь. Війни вимагають послідовності. Немає нічого гіршого за непередбачуваних та неконтрольованих солдатів.

— Гадаю, він декого боїться, — сказав Чаґхань. — Когось, хто може налякати його достатньо сильно, щоб змусити коритися наказам.

— Дадзі?

— А кого ж іще?

— Господи, ти отямилася, — на галявину вийшов Кітай із оберемком дров. Він був наскрізь мокрий, кучеряве волосся прилипало до скронь. Жинь бачила криваві подряпини по всьому його обличчю й руках, він бився об каміння, але в усьому іншому Кітай видавався неушкодженим.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

— Гм. Поганенька